Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

був у змові зі своїм тестем. Майла, звичайно, можна вважати одним з великих «кроків до мети», хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, слід, напевне, віднести до жахливих «махів та хвостів», хоча Майло кінець кінцем утихомирив бурю протестів, коли назвав колосальну суму чистого прибутку, одержаного синдикатом завдяки цій угоді з ворогом, і переконав таким чином усіх маловірів, що скидання бомб на власну живу силу й техніку було насправді вельми моральною й зисковною бойовою операцією на пожиток приватної ініціативи. І все-таки полковник не був до кінця упевнений щодо Майла, бо того весь час зманювали до себе командири інших полків; до того ж на шиї в полковника Пескарта все ще висів той паскудний Вождь Зелений Вуж, котрий, як доводив цей паскудний ледацюга капітан Гадд, був особисто причетний до пересунення лінії фронту на карті під час Славетної Облоги Болоньї. Полковникові Пескарту взагалі подобався Вождь Зелений Вуж, бо він, як тільки напивався п’яний, завжди двигав у пику цьому паскудному полковнику Мудасові, варто було тому опинитися під рукою. Полковник Пескарт полюбив би Вождя ще більше, коли б він почав двигати у пику й підполковникові Порку, бо цей — паскудний розумник.

У штабі двадцять сьомої повітряної армії завівся якийсь злостивець, котрий почав повертати полковникові Пескарту його рапорти, всіявши їх єхидними зауваженнями, і підполковник Порк тут же підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Зелензим, щоб той допоміг з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, що не кажи, не принесла йому жодних лаврів, а як згадати той другий літак, що розчинився без сліду в хмарі… А його він навіть не записав під відповідним титлом у своїм блокноті! Полковник аж упрів од напруги, намагаючись пригадати, а чи не зник там, у хмарі, разом із тим другим літаком і Йоссар’ян, але скоро зметикував, що навряд чи Йоссар’ян зник у хмарі разом із тим літаком, бо інакше хіба ж міг би він зараз вештатись по базі й розпускати стільки смороду через якихось нещасних п’ять зайвих бойових вильотів?!

А може, нова норма — шістдесят бойових вильотів — і справді завелика, якщо Йоссар’ян відмовляється виконувати її, майнуло в думці полковника Пескарта, але він тут же пригадав, що, примусивши своїх людей робити більше вильотів, ніж будь-хто інший, він домігся для себе найбільшого й найвідчутнішого успіху. Як любив повторювати підполковник Порк, армія кишить командирами, яких ніхто не помічає, тому що вони ні на крок не відступають від інструкції; коли хочеш, щоб тебе помітили, плюнь на всякі інструкції й приписи згори, бо вони тільки обмежують твою ініціативу, і зроби щось незвичайне: наприклад, хай твої льотчики виконують більше бойових завдань, ніж у будь-якого іншого командира полку. Лиш тоді всі побачать, що ти — справжній комадир! Схоже було, що жоден із генералів не заперечував проти такого почину, але, наскільки він міг помітити, ніхто не виявляв і особливого захвату. Це навело його на думку, що, певно, шістдесяти вильотів замало, щоб тебе помітили, тобто, можливо, слід буде підняти норму відразу ж до сімдесяти, вісімдесяти, ста, ба навіть до двохсот, трьохсот або й до шести тисяч!

Звичайно, було б набагато краще служити під проводом такого чемного й чуйного начальника, як генерал Штирхер, аніж під проводом такої брутальної колоди, як генерал Бидл, бо генерал Штирхер — мудра, далекоглядна і культурна людина, випускник найаристократичнішого університету, і хто ж, як не він, здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Пескарта. Проте досі генерал Штирхер не давав полковникові Пескарту бодай найменшого приводу гадати, що він і справді розуміє його й гідно цінує. Та полковника Пескарта вистачило, однак, на те, щоб збагнути, що зовнішні вияви взаємошанування, власне, зайві у стосунках між такими тонкими й упевненими в собі людьми, як-от він та генерал Штирхер, — вони-бо можуть і на відстані тішитись обопільною симпатією і підтримувати потрібний духовний контакт без зайвих жестів чи слів. Досить було того, що вони з одного тіста, і полковник Пескарт був певний, що його підвищення — це лише справа часу і що потрібно тільки запастися терпінням і розважливо чекати; хоча в душі він страждав від того, що генерал Штирхер ніколи спеціально не шукав його товариства, а коли вони бували поруч, генерал не намагався обдарувати його своєю ерудицією та дотепами щедріше, ніж будь-кого іншого, включаючи й нижніх чинів. Чи то полковник Пескарт не міг знайти потрібний підхід до генерала Штирхера, чи то генерал Штирхер зовсім і не був таким уже блискучим, іскристим, тонким, мудрим та далекоглядним начальником, яким хотів здаватися, а насправді таким чулим, привітним, справедливим та витонченим начальником був генерал Бидл, і під його, керівництвом полковникові Пескарту було б набагато краще; і нараз полковник Пескарт, остаточно заплутавшись у тому, як хто до нього ставиться, заходився очманіло лупити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, бо хотів негайно почути від нього, що він, полковник Пескарт, — загальний улюбленець, а Йоссар’ян — то лиш витвір його хворої уяви, і що він, полковник Пескарт, робить чудові успіхи у своїй прекрасній, героїчній борні за генеральський чин.

Насправді ж полковник Пескарт чорта з два мав хоч найменший шанс стати генералом. Бо, по-перше, на світі був колишній РПК Зелензим, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або засилав не туди, куди треба, будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Пескарта, яка могла б піти на користь цьому останньому. А по-друге, на світі був уже один такий генерал — генерал Бидл, який і сам знав, що на його місце пнеться генерал Штирхер, та не знав, як його зупинити.

Генерал Бидл, командир дивізії, був кремезний, широкогрудий, грубий чолов’яга, якому вже перевалило за п’ятдесят. У нього був великий, як картоплина, сизий ніс і великі, припухлі білі повіки, що нависали над малими сірими очицями, немов шматки жирної шинки. Генерал завжди тримав при собі медсестру й зятя і відзначався схильністю впадати в тяжку, похмуру мовчанку, коли трохи недопивав. Він змарнував у ревній військовій службі надто багато дорогоцінних років, а тепер його час уже минув. Десь там, нагорі, утворилися і згуртувались нові лави вищого командного складу, згуртувались без нього, і він уже нічим не міг собі зарадити. Частенько, коли генерал забувався, його важке, брезкле обличчя ставало сумним і заклопотаним, як у людини, що зазнала цілковитого життєвого краху. Генерал Бидл майже не просихав. Настрій