Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

ілюзорного та реального, давно цікавив капелана, і він чимало про це чув та читав. Він знав, наприклад, що явище це називається парамнезія і що воно спричиняється до таких оптичних феноменів, як jamais vu («ніколи не бачене») та presque vu («майже бачене»). Часом предмети, поняття, навіть люди, поруч із якими капелан проживав роками, якимось незбагненним і моторошним чином поставали перед ним у незнайомому, неправильному світлі — такими він їх ніколи раніше не бачив: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину з такою виразністю, ніби все навколо осявалося спалахом сліпучого світла: presque vu. Поява голого чоловіка на дереві під час похорону Сніггена залишилась для нього цілковитою загадкою. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого на дереві під час похорону Сніггена. І не можна було назвати це jamais vu, оскільки це не було привиддя чогось чи когось знайомого, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не можна було назвати presque vu,оскільки на дереві справді сидів голий чоловік.

Під самим наметом на галявині раптом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий на дереві під час похорону Сніггена був тільки галюцинацією? Чи це було божественне видіння? Од самої такої думки капелан аж затремтів. Йому до нестями кортіло розповісти про все Йоссар’янові, та щоразу, згадуючи в думках цю пригоду, він присягався перед самим собою викинути її геть з голови, хоча тепер, розмірковуючи про це, він не був упевнений, що справді міркував про це колись раніше.

До намету, якось по-новому, — мстиво сяючи, — зайшов капрал Безбог і картинно обіперся ліктем об стояк.

— Знаєте, що то за один, той чоловік у червоному халаті? — криво посміхаючись, хвальковито запитав він. — Це сіайдист. Він лежить у шпиталі з переламаним носом. А сюди його прислали з офіційним завданням, щоб провести розслідування.

— Сподіваюсь, вам нічого не загрожує? — швидко підвівши очі, запитав капелан, готовий, як і завжди, зарадити чужій біді.— Чи, може, потрібна моя допомога?

— Про мене не турбуйтеся, — злостиво всміхнувся капрал Безбог. — Турбуйтесь про себе. Вони гострять на вас зуб за підпис Вашінгтон Ірвінг на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашінгтон Ірвінг. Що ви на це скажете?

— Я ніколи не підписував листів ім’ям Вашінгтон Ірвінг, — сказав капелан.

— Ну, мені ви могли б і не брехати, — мовив капрал Безбог. — Переді мною вам виправдовуватись нічого.

— Я зовсім не брешу.

— Мені байдуже, брешете ви чи не брешете. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплювання кореспонденції майора Майора. А там що не слово, то військова таємниця.

— Якої кореспонденції?! — жалібним голосом запитав капелан. Він уже втратив спокій. — Та я й у вічі не бачив жодного листа від майора чи до майора Майора!

— Мені ви могли б і не брехати, — відказав капрал Безбог. — Переді мною вам нема чого виправдовуватись.

— Та я ж не брешу! — заголосив капелан.

— Ну, а горлати на мене навіщо? — ображено скинувся капрал Безбог. Він підійшов до капелана і з докором насварився пальцем. — Я вас, можна сказати, врятував, ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, а ви не хочете цього розуміти. Щоразу, як цей тип намагається письмово доповісти про вас своєму начальству, хтось, у шпиталі викреслює із його рапортів усі подробиці. Бідолаха вже кілька тижнів б’ється, як риба об лід, щоб здати вас куди слід. Щойно я підписав ще одного його листа як цензор, навіть не читаючи. Ви тільки виграєте від цього в очах його начальства із Сі-Ай-Ді. Там одразу зрозуміють, що нам нема рації приховувати про вас усю правду.

— Але ж ви начебто не маєте повноважень на цензурування листів, — пробурмотів капелан, відчуваючи, що голова в нього йде обертом.

— Правильно, — підтвердив капрал Безбог. — Це привілей панів офіцерів. Тому я розписався за вас.

— Але ж і в мене, по-моєму, немає таких повноважень!

— А я подбав і про це, — заспокоїв його капрал Безбог. — Я розписався за вас чужим прізвищем.

— Але ж це підлог! Злочинна підробка!

— Хай це вас не турбує. Всяку підробку може оскаржити лише той, чий підпис ви підробили. Дбаючи про вас, я підписався прізвищем небіжчика — Вашінгтона Ірвінга. — Капрал Безбог пильно глянув на капелана, немов чекаючи бурхливого протесту, а потім глумливо-конфіденційно промовив: — Хитро я все це вигадав, правда?

— Ой, не знаю, — тихо, тремтячим голосом озвався капелан, обличчя його скривилося у болісному зачудуванні.— Мені чомусь незрозумілий хід ваших думок. Ну як можу виграти в будь-чиїх очах від того, що підписались ви за мене прізвищем Вашінгтона Ірвінга?

— Бо всі вони переконані, що ви і є Вашінгтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер вони остаточно переконаються, що це ви.

— Але ж саме це непорозуміння і треба було б розвіяти! А ви їх лиш зайве скерували по хибному шляху. Навіщо ви це зробили?

— Коли б я знав, що ви будете отак крутити носом, то й пальцем би заради вас не ворухнув! — з обуренням оголосив капрал Безбог і вийшов геть. За мить він знову з’явився в наметі.— Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а вам і невтямки. Ви просто не вмієте бути вдячним, і це чи не найбільше ваше лихо!

— Даруйте, будь ласка, — скрушно промовив капелан. — Мені й справді дуже прикро, і я сам не знаю, що говорю. Ваша розповідь приголомшила мене. Я вам щиро вдячний.

— Отже, ви дозволяєте мені розсилати листи співчуття? — негайно запитав капрал Безбог. — Можна приступати?

З подиву в капелана одвисла щелепа.

— Ні-ні,— простогнав він. — Тільки не зараз.

Капрал Безбог вибухнув гнівом.

— Я ваш найближчий друг, а ви цього навіть не помічаєте, — войовничо проголосив він і вийшов з намету. За мить повернувся знову. — Я стою за вас горою, а вам усе байдуже. Та ви хоч розумієте, що то за халепа, в яку ви тепер ускочили? Адже цей сіайдист помчав до шпиталю, щоб написати про вас новий донос у зв’язку з помідором.

— Про що ви говорите? — заблимав очима капелан.

— А про той самий помідорчик-сливку, який ви ховали в руці, коли тут з’явилися. Та он же він! Ви його й досі ховаєте!

Капелан розтулив пальці і з подивом побачив у себе на долоні помідор, якого одержав у кабінеті полковника Пескарта. Він квапливо поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Пескарт, — пояснив він, з жахом усвідомлюючи, як сміховинно звучить