Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ну, мені ви могли б і не брехати, — відказав капрал Безбог. — Мені, власне, байдуже — вкрали ви його чи ні.
— Вкрав? — вигукнув ошелешений капелан. — Чого б це я мав красти помідори?
— Ми теж сушили над цим голову, — сказав капрал Безбог. — А потім сіайдист здогадався, що туди можна буде сховати секретні документи.
Капелан так і осів під тягарем цього неймовірного звинувачення.
— Та не ховав я туди жодних документів! — безтямно пробелькотів він. — Взагалі я навіть брати його не хотів. Ось нате, подивіться. Візьміть і переконайтеся самі.
— На біса мені ваш помідор?
— Візьміть, будь ласка, — попросив ледь чутно капелан. — Допоможіть мені його позбутися.
— На біса мені ваш помідор?! — знову відрубав капрал Безбог і з неприступно-насупленою пикою вийшов з намету, ледве стримуючи щасливий усміх, — він-бо так спритно здобув собі вельми могутнього союзника в особі сіайдиста, а до того ж зумів накинути капеланові враження, ніби той справді не на жарт його образив.
— Бідолаха Безбог, — зітхнув капелан, картаючи себе за те, що його прислужник-денщик почувається так зле. Він сидів мовчазний, спустошений, охоплений тяжкою меланхолією і чекав, коли знову зайде капрал Безбог, але коли перебільшено гучні, рішучі кроки капрала Безбога поступово стихли вдалині, капелан засмутився ще більше. Нічого вже не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні і підкріпився плиточкою шоколаду й бісквітом, що зберігалися в нього в армійській скриньці, запивши цей скромний обід кількома ковтками теплуватої води з похідної фляги. Йому здавалося, що навколо клубочиться густий туман згубних несподіванок — і жодного просвітку попереду. Страшно уявити, що подумає полковник Пескарт, коли дізнається про підозру, ніби він і є Вашінгтон Ірвінг. Страшно уявити, що вже подумав полковник після тієї заведеної капеланом розмови про шістдесят бойових вильотів. Світ потопає в нещастях, міркував капелан, усе нижче й нижче опускаючи голову, обважнілу від скрушних думок, а він нічим, геть нічим не може пособити нікому, а найменше — самому собі.
21. Генерал Бидл
Що ж до полковника Пескарта, то капелан випав йому з думок, як тільки зник із очей, бо всі його помисли заполонила нова пекуча й до біса небезпечна проблема — Йоссар’ян.
Йоссар’ян! Від самих гадючих звуків цього потворного слова у нього холонула в жилах кров і вогнем перехоплювало віддих у грудях. Зненацька згадане капеланом це гидотне прізвище — Йоссар’ян — гучно відлунилося в пам’яті полковника Пескарта, подібно до удару якогось зловісного дзвона. А щойно за капеланом клацнули, зачиняючись, двері, спогади про голого льотчика в строю ринули на полковника Пескарта бурхливим каскадом болючих, до жаху принизливих для нього деталей. Полковник затремтів і весь змокрів. Цей неймовірний збіг був таким химерно-фатальним, що мимоволі сприймався, як диявольське знамення. Адже прізвище того льотчика, котрий діставав з рук генерала Бидла хрест «За бойову доблесть в авіації», стоячи в парадному строю голяка, теж було Йоссар’ян! А тепер іще якийсь Йоссар’ян погрожував зчинити бучу через його недавній наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти. А чи не той це самий Йоссар’ян, понуро запитував себе полковник Пескарт.
Він важко підвівся й у невимовній скорботі заходився міряти кроками свій кабінет, тяжко пригнічений незбагненністю того, що відбувалось на його очах. Голий льотчик у строю, безрадісно міркував він, так само як і загадкове пересунення лінії фронту перед бомбардуванням Болоньї і семиденна проволока із знищенням мосту у Феррарі — то все були для нього, безперечно, «махи та хвости». Хоча знищення, кінець кінцем, мосту, бадьоро пригадав він, обернулось на неабиякий «крок до мети»! Однак, як не крути, втрачений тоді при другому заході літак доводилося визнати ще одним «махом та хвостом», хоча він знову-таки зробив чималий «крок до мети», діставши згоду на відзнаку бомбардира, котрий спочатку приніс йому лише «махи та хвости», бо заходив на ціль двічі. І той бомбардир теж прозивався Йоссар’ян! Ця згадка вразила його зненацька, мов удар блискавки. Тепер їх уже троє! З подиву в полковника полізли на лоб масляні очиці, він перелякано обернувся: мало що могло коїтися у нього за спиною! Хвилину тому в його житті не було ніяких Йоссар’янів; тепер вони множилися на його очах, як відьмаки. Він спробував узяти себе в руки. Йоссар’ян — прізвище не те щоб звичайне; можливо, насправді й не існує трьох Йоссар’янів, а тільки двоє, ба навіть усього лиш один, та це вже не має істотного значення! Полковник усіма фібрами душі відчував наближення страшної небезпеки. Внутрішній голос підказував, що попереду в нього якась незбагненна, грандіозна й усеосяжна катастрофа. Всім своїм дебелим, громіздким та м’ясистим тілом він затремтів, коли його раптом од маківки до п’ят пронизала думка, що, може, саме Йоссар’яна, ким би він кінець кінцем не виявився, обрала своїм знаряддям його, полковникова, Немезіда.
Полковник Пескарт не був забобонний, але вірив у всілякі прикмети. Він сів до столу і зробив у своїм календарі кодований запис, який мав негайно поставити всі крапки над «і» у цій вельми підозрілій справі кількох Йоссар’янів. Він начеркав собі пам’ятку твердою, рішучою рукою, ще й підсилив запис цілою низкою кодових пунктуаційних знаків, а тоді двічі підкреслив увесь текст. Зрештою шифровка набрала такого вигляду:
ЙОССАР’ЯН!!! (?)!
Скінчивши, полковник одхилився на спинку крісла, надзвичайно задоволений, що виявив таку оперативність у хвилину небезпечної кризи. Йоссар’ян — його пересмикувало від самого лише вигляду цього прізвища. В цих «с» та «р» було щось одіозне, ба навіть диверсійне, як і в тому ж таки слові «диверсія»! Воно таїло в собі щось бунтарське і щось підозріле, як-от слова зрада, соціаліст, комуніст чи просто СССР! Ненависне, чуже й вороже, бридке прізвище — воно не викликало жодної довіри, не те що такі чисті, бадьорі, солідні й чесні американські прізвища, як Пескарт, Штирхер чи Бидл!
Полковник Пескарт неквапом підвівся і знову почав міряти кроками свій кабінет. Майже машинально вийняв з верейки помідор, пожадливо гризнув його, скривився і кинув геть до корзини для сміття. Полковник терпіти не міг помідорів, навіть своїх власних, а ці, по суті, йому не належали. Вони були скуплені підполковником Порком через підставних осіб на різних ринках П’яноси й доставлені глупої ночі в гори на ферму полковника Пескарта, а наступного ранку їх переправили до штабу полку, щоб збути Майлові — той платив за них полковникові та підполковникові шалені гроші. Полковник Пескарт не раз замислювався — а чи була ця операція з помідорами цілком