Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

законною, та відколи підполковник Порк сказав йому, щоб не сумнівався, він взагалі волів викинути її з голови. Йому було геть невідоме й те, законно чи незаконно володіє він віллою в горах, бо всіма необхідними формальностями займався підполковник Порк. Полковник Пескарт не відав, належить йому будинок чи він просто його орендує, а якщо будинок куплено, то не знав, у кого й за скільки, якщо взагалі за нього скількись там платили. Підполковник Порк був за фахом юрист, і коли вже він переконано запевнив полковника, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужої власності, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку — найзаконніші у світі речі, у полковника Пескарта відпала якась охота з ним сперечатися.

Полковник Пескарт знав про свою віллу в горах лиш те, що ця ненависна вілла і справді існує. Ніщо так не нудило його, як оті два чи три дні, які він мусив там відбути щотижня, аби підтримати поголос, ніби цей сирий кам’яний будиночок під сімома вітрами насправді є таким собі казковим вертепом плотських утіх. По всіх офіцерських клубах ширились невиразні, але, як вважалося, вірогідні чутки про потайні пиятики та бучні оргії з найвродливішими, найзвабливішими й найпоступливішими італійськими куртизанками — кінозірками, натурщицями й аристократками. Насправді ж нічого подібного там зроду не відбувалось. Інша річ, коли б генерал Бидл чи генерал Штирхер напросилися до полковника Пескарта в гості; та оскільки ні той, ні той у гості до нього не напрошувались, то й сам полковник, ясна річ, не збирався марнувати свій дорогоцінний час та енергію на любощі бодай з найпрекраснішими куртизанками, бо яка з того користь?!

Насправді полковник жахався і вогких самотніх ночей, і порожніх, безрадісних днів на своїй гірській віллі. В полку було куди веселіше, тут він розважався донесхочу, наганяючи страху на кожного, кого не боявся сам. Одначе підполковник Порк не раз нагадував йому, що тільки останній дурень та плебей схоче мати таку чудову віллу в горах і не користуватися нею. Завжди, коли виїздив на ферму, полковник страшенно себе жалів. Для потіхи він брав із собою дробовик і заповнював нудні години тим, що стріляв по пташках та помідорах: вони й справді росли там на занедбаних грядках, але ніхто не завдавав собі клопоту їх збирати.

Серед офіцерів, нижчих від нього рангом, до яких полковник Пескарт усе-таки вважав за доцільне й розумне виявляти певну зовнішню пошану, значився майор …де Копитляй, хоча шанував він його неохоче й не був певний, що повинен шанувати взагалі. Майор …де Копитляй був для полковника Пескарта величезною загадкою, як, між іншим, і для майора Майора та й для кожного, хто хоч раз його бачив. Полковник Пескарт не знав, як йому дивитись на майора …де Копитляя — згори вниз чи знизу вгору. Майор …де Копитляй був старший за полковника роками, але не за чином, то чого б це він мав його шанувати, хоча водночас стільки різних людей ставилися до майора …де Копитляя з таким запопадливим і сповненим страху благоговінням, що полковник Пескарт мимоволі підозрював, ніби інші знають про майора щось таке, чого не знає він, полковник Пескарт. Майор …де Копитляй був для нього істотою зловісною й незрозумілою; в присутності майора йому завжди було трохи не по собі, та й сам підполковник Порк тримався з ним обережно. Майора …де Копитляя боялися всі, і ніхто не міг сказати, чому саме. Ніхто навіть не знав імені майора …де Копитляя, бо ні в кого не ставало духу запитати, як його звуть. Полковникові Пескарту було відомо, що майор …де Копитляй нині у від’їзді, і слава богу. Аж раптом йому спало на думку, що майор …де Копитляй від’їхав кудись копати під нього яму, і полковник гостро запрагнув, аби майор …де Копитляй негайно повернувся до полку, де з нього можна буде не спускати ока.

Невдовзі в полковника Пескарта від ходіння туди й сюди занили пласкі ступні. Він знову сів до письмового столу й вирішив дати тверезу й детальну оцінку всієї воєнної обстановки. З діловитим виглядом людини, котра добре знає свою справу, він дістав великий блокнот і провів посеред аркуша вертикальну лінію, а вгорі — горизонтальну, поділивши таким чином аркуш на дві рівновеликі колонки. Якусь хвилину він критично споглядав плоди своєї праці, потім, задоволений, навалився грудьми на стіл і вгорі, над лівою колонкою, написав нерівним кучерявим почерком: «МАХИ ТА ХВОСТИ!!!», а поруч, над правою колонкою, вивів: «КРОКИ ДО МЕТИ!!!!!» Тоді відхилився на спинку крісла, щоб помилуватись на ту схему поглядом безстороннього спостерігача. По кількох секундах урочистого, глибокодумного споглядання полковник Пескарт ретельно послинив кінчик олівця і під титлом «МАХИ ТА ХВОСТИ!!!» акуратно, пильнуючи однакові інтервали, написав:

Феррара

Болонья (пересунення лінії фронту на карті)

Стрільбище Голий у строю (після Авіньйона)

Далі дописав:

Отруєння їжі (під час Болоньї)

та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І, нарешті:

Капелан (щовечора можна бачити в офіцерському клубі).

Тут він, однак, передумав і вирішив виявити милосердя до капелана, хоч як його не любив, тож під титлом «КРОКИ ДО МЕТИ!!!!!» теж написав:

Капелан (щовечора можна бачити в офіцерському клубі).

Таким чином, обидва записи щодо капелана взаємно нейтралізувалися. Поруч із «Феррара» та «Голий у строю (після Авіньйона)» полковник Пескарт приписав:

Йоссар’ян!

А поруч із «Болонья (пересунення лінїі фронту на карті)», «Отруєння їжі (під час Болоньї)» та «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» рішуче й чітко накреслив:

?

Всі записи, позначені «?», були саме тими пунктами, які належало розглянути насамперед і негайно, щоб виявити, чи не відігравав у згаданих подіях якоїсь ролі Йоссар’ян.

Зненацька рука його затремтіла, відмовляючись писати далі. Він із жахом зірвався на ноги і, відчуваючи, як липко пітніє все його гладке тіло, побіг до вікна глитнути свіжого повітря. Погляд його впав на тир для стрільби по тарілочках. Сахнувшись назад, полковник Пескарт видав пронизливий, розпачливий зойк. Його несамовиті очі вилізли з орбіт і гарячково заметались по всьому кабінету, так наче там роїлися цілі зграї Йоссар’янів.

Ніхто його не любить. Генерал Бидл ставиться до нього препаскудно, хоча генерал Штирхер ставиться до нього чудово, щоправда, в цьому Пескарт не певен, оскільки полковник Паршіл, ад’ютант генерала Штирхера, безперечно, має свої амбітні плани і, можливо, кує йому лихо разом з генералом Штирхером при кожній нагоді. Хороший полковник — то мертвий полковник, вирішив він (за винятком, ясна річ, його самого, полковника Пескарта). Єдиний полковник, якому він довіряє, був полковник Мудас, але й той, певно,