Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ну, а до чого тут я? — здивовано звів брови Йоссар’ян, подумки простеживши весь хід операції.
— Без тебе діла не буде, — пояснив Жлобс. — Мені треба, щоб ти сказав: шуруй, Жлобсе!
— І все? — не вірячи своїм вухам, запитав Йоссар’ян. — Сказати тобі «шуруй», і все?!
— Усе, — підтвердив Жлобс. — Скажи мені післязавтра «шуруй, Жлобсе», і я прострелю йому довбешку. — Від збудження Жлобс заторохтів, як кулемет, знову зриваючись на крик. — А заодно я б прострелив довбешку й підполковникові Порку, а от майор Денбі хай би жив… Якщо ти, звичайно, не проти… Везунбі та Тупермейєра я б теж уколошкав, а після них порішив би й Макпростака.
— Макпростака? — аж скинувся від жаху Йоссар’ян. — Це ж мій друг! Що ти маєш проти Макпростака?
— Та це я так, узагалі,— пробурмотів зніяковілий Жлобс, розгублено кліпаючи очима. — Просто я подумав, як убивать, то вже вбивать… Чи хай Макпростак теж живе?
— Стривай, Жлобсе, — твердо сказав Йоссар’ян, — якщо хочеш, щоб я тебе слухав, негайно перестань горлати на весь острів і забудь про всіх, крім полковника Пескарта. А якщо ти вирішив улаштувати тут криваву лазню, то забудь про мене. Раз і назавжди.
— Ну, добре, добре, — згідливо пробелькотів Жлобс. — Значить, одного полковника Пескарта. Убити його? Ти тільки скажи. Скажи: «Шуруй, Жлобсе!»
— Боюся, що я тобі цього не скажу, — похитав головою Йоссар’ян.
— Гаразд, тоді давай інакше, — заметушивсь Жлобс. — Можеш нічого мені не казати. Скажи тільки, що ти не проти. Га? Адже ти не проти?
Йоссар’ян знову похитав головою.
— Я був би зовсім не проти, коли б ти зробив усе мовчки, без жодних розмов. А тепер уже пізно. Боюся, що я тобі нічого не скажу, принаймні зараз. А може, я ще передумаю. Ти зачекай.
— Отоді й справді буде пізно.
Та Йоссар’ян ізнову похитав головою. Жлобс не міг приховати розчарування. Він посидів трохи, схожий на побитого собаку, потім зненацька схопився на рівні й вибіг з намету: коли так, то він вирішив учинити ще одну бурхливу психічну атаку на Дока Дайліка, нехай спише його на землю. По дорозі він перекинув Йоссар’янів умивальник і мало не розбив собі носа, спіткнувшись об бензопровід, що його монтував у вільний час Вессл для своєї хитромудрої грубки. У Дока Дайліка Жлобс щось горлав і відчайдушно жестикулював, але той у відповідь на цей шалений натиск лиш кілька разів кивнув нетерпляче й відіслав Жлобс а до санчастини, запропонувавши звернутись по допомогу до Гаса та Веса. А ті, ледве він розтулив рота, намастили йому марганцівкою ясна, а потім великі пальці на ногах. Коли ж він знову розтулив рота, щоб поскаржитися, силоміць запхнули йому до пельки таблетку проносного й виставили геть.
Жлобс почувався навіть гірше, ніж Голодний Джо, бо цей принаймні ще міг літати на бойові завдання коли його не навідували нічні кошмари. Жлобсові було так само зле, як Весслові, який хотів усім здаватись таким собі безтурботним жайворонком, тож без угаву, надсадно хихотів, вишкірюючи свої криві, заячі зуби, і якого відрядили в чергову відпустку разом з Майлом та Йоссар’яном злітати по яйця до Каїра, де замість яєць Майло закупив річний урожай бавовни, а на світанку їхній літак, натоптаний по самі кулеметні турелі екзотичними павуками та недозрілими червоними бананами, взяв курс на Стамбул.
Такої симпатичної почвари, як Вессл, ще не бачив світ. У нього було простацьке, одутле, червоне обличчя з глибоко посадженими карими очицями, що блищали, як дві мармурові кульки, і густе, кучеряве, якесь зозулясте волосся з півником на маківці. Йому страшенно не таланило в бойових вильотах: майже щоразу він або хлюпався зі своїм літаком у море, або прилітав на одному моторі, бо другий був розбитий зеніткою. А коли вони втрьох полетіли до Неаполя й приземлились на Сіцілії, Вессл, як божевільний, почав шарпати Йоссар’яна за рукав, побачивши шахраюватого десятирічного звідника з сигарою в роті і двома дванадцятирічними незайманими сестричками, яких вони зустріли біля готелю, де кімната знайшлася тільки для Майла. Йоссар’ян відмахнувся від Вессла, а сам отетеріло втупив очі в вулкан Етну, що стояв на місці Везувію; він не міг уторопати, яким це вітром їх занесло на Сіцілію замість Неаполя. Пойнятий хіттю Вессл, хихочучи, важко хекаючи, тяг Йоссар’яна слідом за шахраюватим підлітком до його сестричок, які виявились не такими вже й незайманими і не зовсім сестрами, а років їм виявилося всього лиш по двадцять вісім.
— Ходи з ним! — лаконічно звелів Йоссар’янові Майло. — Тільки не забувай, для чого ти тут.
— Гаразд, — зітхнувши, погодився Йоссар’ян; він пригадав, для чого він тут. — Але дозволь мені спочатку знайти номер у готелі, я хочу вночі як слід виспатися.
— Вночі ти як слід виспишся з цими дівчатками, — відповів Майло з тим самим загадковим виглядом. — Але не забувай, для чого ти тут.
Та спати їм не довелося зовсім: Йоссар’ян та Вессл ледве втиснулись до двоспального ліжка, здавлені з боків двома липкими, опасистими дванадцятирічними двадцятивосьми-літками, сестрами за професією, які раз у раз будили їх, пропонуючи помінятись партнерами. Невдовзі Йоссар’ян уже погано тямив, що й до чого, і навіть не звернув уваги, що на голові його гладкої подруги чомусь цілу ніч красувався бежовий тюрбан. І тільки вдосвіта те «чомусь» вийшло на яв: прибіг шахраюватий звідник з гаванською сигарою в зубах і викинув свинського коника: на очах у всіх зірвав тюрбан з голови гладухи. В сліпучому промінні ранкового сіцілійського сонця сяйнув геть лисий, моторошно потворний череп. «Сестричку» поголили мстиві сусіди за те, що вона спала з німцями. Дівка заверещала й кинулася за шибеником, перевалюючись з боку на бік, як гуска. Її страхітливо зневажена, бліда довбешка кумедно гойдалася туди й сюди. По контрасту з темним, як деревна кора, обличчям виголений череп здавався до непристойності білим. Йоссар’янові зроду не доводилось бачити нічого голішого. Вимахуючи тюрбаном, як трофейним стягом, юний звідник хутко накивував п’ятами, але не відривався від роз’юшеної дівки більше як на кілька дюймів. Так він і мордував її, бігаючи по всьому майдану, повнім народу, і перехожі дружно реготали, тицяючи на них пальцями, а Йоссар’ян стояв і дивився, дурень дурнем,