Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

Кристі вже аж поривало затопити в цю лукаву пащеку! Він із тугою озирався довкола, немов збирався гукати когось, хто б допоміг оборонити майбутнє любої батьківщини від огидних нападок з боку підступного, нечестивого наклепника. Та, на його біду, Йоссар’ян з Данбаром були аж надто зайняті оргією, яка в них точилася в дальньому кутку салону біля столика з доброю півдюжиною пляшок червоного вина та цілим виводком грайливих вакханок, а Голодний Джо вже давно пірнув в один із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, немов новий султан, стільки тілистих повій, скільки могли загребти його кощаві руки, мелькаючи в повітрі, як крила вітряка, в безнадійній спробі увібгати весь той гарем до одного ліжка.

Кристі з гіркотою відчув, що лишився ні в сих ні в тих. Його краля незграбно розляглася на пружинистому дивані з виразом смертельної нудьги. Через таку її цілковиту байдужість до нього хлопець зовсім занепав духом. Його знову навідав той яскравий, солодкий і болючий спогад: точнісінько так само мляво і сонно поглянула вона на нього уперше в повному-повнісінькому, задимленому притоні для нижчих чинів, де рядові різалися в очко, — поглянула, позіхнула й відвернулася. Її розслаблені вуста трохи розкрилися — щось на зразок великої літери О, і одному богові відомо, куди втопила вона з такою телячою апатією свій осклілий, затуманений погляд.

Стариган спокійно чекав і всміхався, проймаючи Кристі зневажливими і водночас наче співчутливими очицями. Метка, гнучка блондинка з довгими стрункими ногами й медового кольору шкірою зручно вмостилась на бильці дідового крісла й почала повільно, звабливо пестити його сухе й бліде, як у трупа, порочне обличчя. Кристі аж пересмикнуло від такого обурливого, мерзенного, протиприродного неподобства. Він відвернувся сумовито і спитав себе, чому досі ще не забрав свою кохану й не пішов з нею спати.

Це просто дивовижно, але Кристі чомусь ловив себе на думці, що той ниций, похітливий, немитий дідисько, для якого на світі немає нічого святого, нагадує йому рідного батька, бо являє собою цілковиту з ним протилежність. Кристіїв батько — то пристойний сивоголовий джентльмен, завжди бездоганно вдягнений; цей же дідуган — то останнє закаляне ледащо. Кристіїв батько — розважливий, тверезий, високоморальний сім’янин; цей дід — легковажний гріховодник. Кристіїв батько — стримана, добре вихована людина; цей дідуган — одверте хамло. Кристіїв батько вірив у честь та справедливість і знав відповіді на всі запитання; цей дідисько не вірив ні в бога, ні в чорта і вмів лиш піддавати все сумнівам. У Кристієвого батька були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Кристіїв батько, як і батьки всіх Кристієвих знайомих, був особою достойною, мудрою і викликав до себе шану; до цього ж дідугана можна було відчувати лише огиду, і Кристі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості-заперечити всю ту безглузду логіку й підлі інсинуації такими нещадними й блискучими, невідпорними аргументами, що його млява, флегматична краля просто ахне від щирого захвату і вже довіку пишатиметься ним!

— Ну, щиро кажучи, я не знаю точно, скільки саме років проіснує Америка, — відважно провадив він. — Я гадаю так: оскільки весь світ має рано чи пізно згинути, то й Америка не вічна. Та одне я знаю цілком точно. Це те, що моя батьківщина виживе в цій війні і буде благоденствувати ще довго, дуже довго!

— Скільки ж саме? — дражнив його старий блюзнір в якомусь екстазі зловтішності.— Невже довше від жаб?

— В усякому разі, довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Кристі.

— Тільки й того? Це не так уже й багато, особливо, якщо зважити на вашу безстрашність та наївність і на мій дуже, дуже похилий вік.

— А скільки ж вам років? — несподівано для себе поцікавився Кристі, не в силі побороти незрозумілі чари цього дивного старигана.

— Сто сім! — прокахикав дідок і весело реготнув, помітивши, яка досада взяла Кристі.— Бачу, ви й тут мені не вірите?

— Я не вірю жоднісінькому вашому слову, — відказав Кристі і посміхнувся винувато, примирливо. — Єдине, у що я вірю, це в те, що Америка виграє війну.

— «Виграє війну, виграє війну…» — передражнив його затасканий старий нечестивець. — Ото мені велика важниця! Весь фокус у тім, щоб уміти програвати війни — і знати, яку війну можна програти! Італія програвала всі свої війни протягом цілих сторіч, але погляньте, як нам добре ведеться! Франція виграє свої війни і ніяк не може виплутатися з кризи. Німеччина програє і квітне. А візьміть-но нашу найновішу історію. Варто було Італії виграти війну в Ефіопії, як ми тут же влипли в неабияку халепу. Від перемоги в нас так затьмарилося в головах, що ми допомогли розв’язати нову світову війну, в якій нам нічого не світило. Та нині, слава богу, все повернуло на краще: ми знову програємо, й Італія, безперечно, знову піде вгору — тим вище і тим швидше, чим повнішою буде наша поразка.

Кристі витріщився на нього, геть запаморочений.

— Тепер я вас зовсім не розумію, — пробелькотів він. — Ви говорите як безумець!

— Зате все своє життя я жив як мудрець. Я був фашистом, коли тут верховодив Муссоліні, та щойно його скинули, як я став завзятим антифашистом. Коли сюди приперлися німці, щоб захистити нас від американців, я був фанатичним прибічником німців, а тепер я не менш фанатичний прибічник американців, бо вони приперлися сюди, щоб захистити нас від німців. — Заїкувате Кристієве замішання, здавалось, тільки додавало зневажливого блиску проникливим очам старого нахаби. — І, слово честі, мій сердитий юний друже, — вигукнув він, — нині в усій Італії ваша батьківщина не має вірнішого прибічника, ніж ваш покірний слуга — але доти, поки ви не заберетеся звідси під три чорти!

Це було занадто навіть для Кристі.

— Та ви просто перебіжчик! Ви — флюгер на даху! Безсоромний і безпринципний пристосуванець!

— Зате мені вже сто сім років, — чемно нагадав йому дідисько.

— Невже у вас немає ніяких переконань?

— Звичайно ж, немає.

— А як же моральність?

— О, я дуже моральна людина, — з блазнівською серйозністю запевнив його старий мерзотник, поплескуючи по голій сідниці міцну, як горішок, чорняву дівулю, що в спокусливій позі сиділа на другому бильці крісла. Він царственим жестом сперся руками на обох повій і саркастично вискалився просто в обличчя Кристі, ошелешеному цією демонстрацією вбогої величі.

— Дозвольте вам не повірити, — спроквола відповів Кристі,