Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Інші хлопці присвячували свій час танцівницям та співачкам із мюзик-холів, що приїздили до Іспанії з інших країн і прагнули якомога скоріше зазнати солодкої втіхи, яку може дати коханець «тогего». То були жваві француженки з кирпатими носиками, пласкогруді і такі тендітні, що, здавалося, під напахченими, шурхітливими і збористими, на капуста, спідницями немає нічого тілесного; пишнотілі німкені — могутні, біляві валькірії; оливково-смугляві італійки з чорними блискучими косами і трагічним поглядом.
Молоді тореро сміялися, спогадуючи, що витворяють ці шанувальниці на першому ж любовному побаченні. Розчарована тим, що легендарний герой — звичайнісінький хлопець, такий самий, як і всі інші, чужоземка недовірливо перепитувала, чи справді він «тогего»?.. Потім намацувала колету й усміхалася, задоволена зі своєї здогадливості — адже цей хвостик на потилиці був для неї все одно, що посвідка про особу.
— Ви собі не уявляєте, маестро, що то за дивачки. Усю ніч обціловує колету, ніби чоловік не має нічого кращого… А примхливі! Щоб догодити такій, доводиться підводитись опівночі з ліжка, ставати посеред кімнати і показувати їй кориду… Перекинеш стільця та й вимахуєш перед ним простирадлом або штрикаєш пальцями, як бандерильями… сміх, та й годі! А потім, — бо ж, тиняючись по світу, ці дівулі звикли оббирати чесних християн, — вона починає канючити своєю тарабарською говіркою, що її сам господь бог не втне: «Любий тогего, ти мені подагуєш гаптований золотом плащ? Я вийду в ньому танцювати». Чи бачили ви, маестро, таких дуреп? Можна подумати, ми купуємо плащі, як газети! Немовби в кожного з нас їх десятки!..
З князівською великодушністю парубійко обіцяє дівчині плащ. Адже всі тореро багаті. Щедра обіцянка зміцнює дружбу, і «наречений» просить у своєї подруги позичку; якщо ж грошей у неї нема, віддає в заставу якусь її коштовність і помалу прибирає до рук усе, що може, а коли дівчина, опам’ятавшись від любовного чаду, протестує проти цього грабунку, славний хлопець на ділі показує, з яким шалом уміє кохати тореро, і повертає собі престиж легендарного героя, давши подрузі добрячої хлости.
Гальярдо радо слухав такі розповіді, а надто тішився, коли доходило до розв’язки.
— Так їй… правильно робиш! — вигукував він з диким торжеством. — Нема чого з ними панькатись! Усі вони однакові. Як поб’єш, то тільки дужче тебе любитимуть. Нема нічого гіршого, як попасти такій жіночці під каблук. Чоловік повинен домогтися, щоб його шанували.
Він щиро захоплювався нахабством цих юнаків, що безсоромно ошукували довірливих чужоземок, і жалів сам себе, згадуючи, як попихала ним одна жінка.
Крім юних тореро, що розважали Гальярдо своїми розповідями, йому не давав проходу один любитель, доймаючи матадора проханнями. То був шинкар з передмістя Вентас, червонопикий рудий галісієць з могутніми м’язами та короткою шиєю. Він держав таверну, де по неділях витанцьовували солдати із служницями, і на цьому збив собі невеликий статок.
Його єдиний син, миршавий слабосилий хлопчисько, згідно з волею батька, мав стати зіркою тавромахії. Палкий шанувальник Гальярдо та всіх уславлених матадорів, шинкар твердо постановив домогтися свого.
— Хлопець путящий, — казав він. — Ви ж бо знаєте, сеньйоре Хуане, в цьому ділі я трохи тямлю. Хлопчина має батька, і я викинув уже чимало грошенят, щоб пробити йому дорогу, але без покровителя він ніколи не стане справжнім тореро, а про кращого покровителя, ніж ви, і мріяти не доводиться. От якби ви погодились керувати новільядою, на якій мій хлопець виступив би матадором!.. Прийде море народу, а всі витрати я візьму на себе.
Ця постійна готовність «узяти на себе всі витрати» аби тільки «вивести сина в люди», уже завдала шинкареві чималих збитків. Але він не спинявся ні перед чим, тішачи себе надією на величезні заробітки сина, коли той стане професійним матадором.
Бідолашний парубійко, що в дитинстві справді мріяв про виступи на арені, як і більшість хлопчаків з простолюду, став жертвою батькового ентузіазму. Старий несхитно вірив у синове покликання і щодня відкривав у ньому нові здібності. Його малодушність він вважав лінощами, а страх — браком професійного самолюбства. Навколо шинкаря хмарами роїлися всякі дармоїди, безробітні любителі та нікому не відомі тореро, що зберегли від свого славного минулого одну тільки колету; усі ці волоцюги задарма пили в шинкаря та випрошували дрібні позички в обмін на всілякі поради. Разом з батьком вони утворювали своєрідний комітет, діяльність якого була спрямована тільки на те, щоб оповістити публіку: у передмісті Вентас нидіє в невідомості яскрава зірка тавромахії.
Шинкар улаштовував кориди на аренах Тетуана й Вальєкаса, ніколи не питаючи згоди в сина і завжди «беручи всі витрати на себе». Ці арени на околицях Мадрида були відкриті для кожного, хто відчував бажання, щоб бик шпортонув його рогом або потоптав ратицями на очах у кількох сотень глядачів. Але удари діставались тут не задарма. За честь покотитися по арені в роздертих штанях, вимазаних кров’ю та кізяками, тореро-початківець мусив оплатити всі місця амфітеатру, причому продати чи роздати квитки брався або він сам, або його повірений.
Захоплений своєю мрією, шинкар оплачував місця, і амфітеатр заповнювався його друзями — товаришами по ремеслу та бідними «любителями». Крім того, батько щедро платив капеадорам та бандерильєро, які складали квадрилью сина — він набирав їх на Пуерта дель Соль з-поміж волоцюг із колетою; квадрилья виступала в звичайних костюмах, а «маестро» сяяв розкішними шатами матадора. Усе заради кар’єри хлопця!
— Мій син мас новісінький бойовий костюм, я замовив його найкращому кравцеві, що шиє для Гальярдо та інших знаменитих матадорів. Сім тисяч реалів виклав. У таких блискучих шатах будь-який тореро виступить із блиском!.. Нехай знає, що задля його кар’єри я ладен віддати останню песету. Кожному б такого батька, як я!..
Під час кориди шинкар стояв між бар’єрами і підбадьорював еспаду, вимахуючи товстою палицею, з якою ніколи не розлучався. Щоразу, коли хлопець відступав до загорожі, щоб перевести дух, перед ним, мов жаска примара, з’являлося товстощоке червоне обличчя батька, а під самісіньким носом мелькала головка важкої палиці.
— Питається, заради чого я викидаю гроші? Щоб ти отут прохолоджувався, мов панянка? Май, негіднику, совість, ти ж тореро! Гайда насеред арени, красуйся перед публікою. Ех, мені б твої роки та скинути б трохи жиру!..
Коли, тримаючи