Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

родичами. Ох ця жінка!.. Іншої такої він не зустріне ніколи. Втративши її, він немовби змізернів, став не таким, як був. Гальярдо навіть здавалося, що тепер він стоїть на кілька сходинок нижче в очах громадської думки. Чи не через те відвернулося від нього щастя на арені? Поки донья Соль належала йому, він був відважніший. Із втратою золотокосої коханки почалися всі його прикрощі. Якщо повернеться до нього вона, повернеться й колишня слава. Матадор твердо в це вірив і, весь у полоні забобонних ілюзій, то впадав у розпач, то сповнювався надії.

Може, бажання побачити її — це якраз той натхненний порив, що так часто рятував його на арені. Чом би й ні?.. Гальярдо завжди був самовпевнений. Легкі перемоги над жінками, засліпленими його славою, привчили Хуана до думки, що чари його невідпорні. Ану ж донья Соль, побачивши його після тривалої розлуки… Хто знає!.. Адже саме так трапилось, коли вони вперше зустрілися наодинці.

Сповнений віри у свою зірку, з гордовитим спокоєм чоловіка, якому завжди щастить і який упевнений, що кожна жінка кинетьоя йому в обійми тільки-но він на неї гляне, Гальярдо попрямував до готелю «Париж», що був неподалік від його готелю.

Майже півгодини йому довелося чекати, сидячи на дивані, під цікавими поглядами обслуги та постояльців, що оберталися, зачувши його ім’я.

Потім прислужник запросив Гальярдо до ліфта і висадив його на другому поверсі, в невеликому салоні, вікна якого виходили на Пуерта дель Соль. Уся площа здавалася темною: чорніли дахи темних будинків, тротуарів не було видно під двома зустрічними потоками парасольок, по блискучому асфальту швидко мчали у всі боки карети, наче підстьобувані дощем, по сталевих рейках котили туди-сюди трамваї, безугаву дзеленькаючи, щоб попередити перехожих, які, здавалося, геть поглухли під своїми опуклими матер’яними дашками.

Прочинилися майже непомітні під шпалерами невеликі двері, й, зашарудівши шовком, увійшла донья Соль. Від неї линули п’янкі пахощі ніжного біло-золотавого тіла, що було в повному розквіті свого пишного літа.

Гальярдо жадібно вп’явся у неї очима знавця, який не пропустить жодної рисочки. Така сама, як у Севільї!.. Ні, мабуть, іще прекрасніша, іще жаданіша після тривалої розлуки.

Вдягнена з чарівною недбалістю, у тій самій екзотичній туніці з химерними діамантами, в якій колись постала перед Гальярдо у своєму севільському домі, в щедро гаптованих золотом пантофельках, вона сіла перед ним, закинувши ногу на ногу; пантофелька ковзнула й зависла на самих кінчиках пальців. Донья Соль простягла гостеві руку й посміхнулася з холодною люб’язністю:

— Як живете, Гальярдо?.. Я знала, що ви в Мадриді й уже бачила вас.

Вас!.. Вона вже не казала йому «ти» тоном світської дами, яка звертається до шанобливого коханця з нижчих суспільних верств. Це «ви», що начебто їх рівняло, кинуло матадора в розпач. Він хотів лишитися рабом, якому кохання дає право схопити в обійми великосвітську даму, а до нього звертаються з холодною чемністю, як до звичайнісінького друга.

Донья Соль розповіла, що вже бачила Гальярдо на арені була якраз на тій єдиній кориді, в якій він виступив у Мадриді. Вана ходила на бій биків з одним чужоземцем, що хоче познайомитися з екзотичними іспанськими звичаями, її другом по мандрах — він спинився в іншому готелі.

Гальярдо кивнув головою. Він уже знає цього чужоземця: бачив їх разом.

Запала довга мовчанка, обоє не знали, що говорити. Донья Соль озвалася першого.

На її думку, вигляд у матадора чудовий; їй невиразно пригадується, що він був тяжко поранений; здається, вона навіть телеграфувала до Севільї і просила повідомити про його стан. З таким кочовим життям, як у неї, — коли сьогодні ти в одній країні, завтра в іншій, коли щодня у тебе нові друзі, — усе так скоро забувається!.. Але ось він перед нею, такий, як і завжди, та й на арені здався їй сміливим і дужим… Можливо, йому трохи не щастило, але що вона тямить у тих коридах?

— То поранення було не тяжке?..

Гальярдо аж скипів, почувши, як байдуже вона про це спитала. А він же, перебуваючи між життям і смертю, тільки про неї й думав!.. Стримано, ледь приховуючи досаду, розповів їй, як його поранено, як він цілу зиму одужував.

Донья Соль удавала, ніби слухає з цікавістю, але очі її лишались байдужими. Яке їй діло до нещасть цього тореро… В його ремеслі поранення неминучі, і кого вони можуть цікавити, окрім нього самого?

Розповідаючи про своє життя в маєтку під час одужування, Гальярдо згадав, як вони їздили туди разом з доньєю Соль, і в пам’яті його постав образ чоловіка, що був тоді їхнім гостем.

— А пам’ятаєте Плюмітаса?.. Убили його, бідолаху. Не з і гаю, чи ви про це чули…

Атож, донья Соль щось таки чула про його смерть. Напевне, прочитала в якійсь паризькій газеті, вони часто писали про розбійника, цього колоритного героя мальовничої Іспанії.

— Бідолаха, — байдуже озвалася донья Соль. — Я ледь пригадую того неотесаного, нецікавого селюка. На віддалі завжди бачиш усе, як воно б насправді. Єдине, що запам’яталось мені, це як ми снідали з ним на фермі.

Гальярдо підхопив нитку спогадів. Сердега Плюмітас! А з яким хвилюванням узяв він з рук доньї Соль квітку!.. Бо ж вона дала йому на прощання троянду. Чи пам’ятає вона про це?..

В очах доньї Соль відбився щирий подив.

— Ви певні? — спитала вона. — Невже справді таке було? Слово честі, я нічогісінько не пам’ятаю… Ох, Андалусія! Напоєна сонцем країна, де так легко втратити розум! Яких дурниць там можна накоїти!

В її голосі бриніли нотки каяття. Та раптом вона засміялася:

— А що як той убогий волоцюга зберігав мою квітку до останньої миті свого життя? Адже могло так статися, правда, Гальярдо? Не заперечуйте. Йому ж бо ніхто ніколи не дарував квітів… І, може, на трупі розбійника знайшли засохлу троянду — і ніхто не зміг розгадати, звідки в нього цей таємничий дар… Ви такого не чули, Гальярдо? Може, в газетах про це писали?.. Мовчіть: не кажіть мені, що не