Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Час від часу спалахувала слабка надія: нарешті Мадрид матиме свого матадора. Нещодавно відкрили одного попільєро, парубчака з передмістя; він уже покрив себе славою на аренах Вальєкаса й Тетуана, а тепер щонеділі виступає в дешевих коридах на великій столичній арені.
Ім’я такого початківця ставало популярним. Його вихваляли по всіх перукарнях бідняцьких кварталів, пророкуючи йому блискуче майбутнє. Герой мандрував від шинку до шинку, перехиляючи келих за келихом і здобуваючи собі нових прихильників. Навколо нього завжди гуртувалися бідняки, котрі не могли піти на велику кориду, бо не мали грошей на квиток і мусили чекати виходу вечірніх газет, щоб обговорити бої, яких не бачили. Вони допомагали майбутньому маестро мудрими порадами.
— Ми раніше, ніж багатії, помічаємо, коли сходить нова зірка тавромахії, — з гордістю казали вони.
Та минав час, а пророцтва не справджувались. Герой або гинув від смертельного удару рогом, не здобувши іншої слави, крім чотирьох рядків газетного некролога, або втрачав хоробрість після першого ж поранення і приєднувався до великого гурту невдах, що хизуються своїми колетами на площі Пуерта дель Соль, марно очікуючи контрактів. Але віра столичних любителів у те, що коли-небудь з’явиться таки матадор, який прославить Мадрид, була непохитна. І вони звертали свій погляд на якогось іншого новачка.
Гальярдо не зважувався підходити до цих демагогів від тавромахії; вони й раніше ставилися до нього вороже, а тепер відверто раділи занепаду його слави. Більшість із них навіть не бачили його на арені, так само, як і інших сучасних тореро. Вони вперто чекали приходу свого месії.
Блукаючи вечорами в центрі Мадрида, Гальярдо охоче спинявся погомоніти з невдахами-тореро, що вешталися на площі Пуерта дель Соль або по вулиці Севільї, в товаристві клоунів без ангажементу. Вони збиралися групками і розводилися про свої подвиги та проклинали відомих маестро — своїх щасливих товаришів по ремеслу.
Вітаючись із Гальярдо, ці хлопці шанобливо називали його «маестро» або «сеньйо Хуан», і часто, світячи голодними очима, вдавалися до пишномовних викрутасів, щоб виканючити в нього кілька песет. Але всі вони були добре вбрані, чисті, елегантні і прикидалися безтурботними, стомленими від життєвих утіх гультяями; усі носили персні з блискучими фальшивими діамантами та мідні ланцюжки.
Були серед них і порядні юнаки, які мріяли пробити собі дорогу на арену, щоб забезпечити родину трохи краще, ніж це дозволяє платня робітника-поденника. Інші, не такі вибагливі, заводили собі подружку, яка заробляла на прожиток таємним ремеслом і з радістю продавала своє тіло, щоб утримувати й одягати славного хлопця; адже він, якщо йому вірити, невдовзі стане знаменитістю.
Не маючи за душею анічогісінько, крім того, що на собі, майбутні знаменитості з ранку до вечора хизувалися в центрі Мадрида, розповідали про контракти, від яких нібито відмовилися, і придивлялись один до одного, намагаючись угадати, хто сьогодні має гроші і може пригостити товаришів. Коли, дякуючи незбагненній долі, котрогось із них запрошували в якесь провінційне містечко на кориду молодих бичків, то щасливчикові доводилося насамперед подумати про викуп відданого в заставу бойового костюма. Здебільшого то були старі заслужені шати, що переходили від одного героя арени до іншого. Їхнє золоте гаптування давно потьмяніло і зблякло. «Сяє, як каганець», — казали про таку позолоту люди, схильні до порівнянь. Шовкова тканина була вкрита латками — славними пам’ятками про бичачі роги, а штани ще й жовтими плямами — ганебними слідами пережитого страху.
Серед цього наброду служителів тавромахії, озлоблених невдачами, відкинутих на саме дію через нездарність або боягузтво, існували свої герої, що користувалися загальною пошаною. «Сміливець», який на арені втікав від бика, навіював страх своїм умінням володіти навахою[35]. Інший убив кулаком людину і відсидів у в’язниці. Знаменитий Капелюхоїд тішився заслуженою славою від того вечора, коли в таверні передмістя Вальєкас з’їв порізаного на шматочки й засмаженого фетрового капелюха, запиваючи його вином.
Декотрі з цих хлопців, завжди добре вбрані й чисто поголені, підходили до Гальярдо, коли той прогулювався, і, хизуючись витонченістю своїх манер, ішли за ним назирці, сподіваючись, що він запросить їх обідати.
— Мені живеться непогано, маестро, — казав один такий юний красень. — Виступати доводиться рідко, — часи тепер тяжкі, — але я маю покровителя… маркіза… ви його знаєте.
Гальярдо загадково посміхався, а юнак нишпорив у кишенях.
— Маркіз дуже прихильний до мене… Ось погляньте, який портсигар привіз він мені з Парижа!..
І з гордістю показував металеву цигарницю, на кришці якої виблискували голими тілами емальовані янголята, пурхаючи над ніжними словами дарчого напису.
Ставні молодці із зухвалим поглядом, пишаючись своєю чоловічою снагою, розважали матадора веселими оповідками про свої любовні пригоди.
Кожного погожого ранку вони виходили на полювання, о тій порі, коли гувернантки виводять гуляти дітей з багатих родин на бульвар Кастельяна. Усі ці англійські «міс» та німецькі «фройляйн» прибували до Мадрида, сповнені найфантастичніших уявлень про легендарну Іспанію, і, побачивши чисто поголеного молодця в крислатому капелюсі, не сумнівалися, що це тореро… У неї буде наречений тореро!
— Ці дівчата дурні, як хліб без солі. Цибаті, коси, як мичка, але все, що треба, в пих є, будьте певні, маестро!.. Вони майже не тямлять, що їм говориш, і тільки сміються, витріщають очиська та показують зуби — а зуби в них білі-білі… Хоч вони й не розуміють християнської мови, але кумекають, коли покажеш на кишеню, і якщо ти справжній кабальєро і вони тобою задоволені, то дають на тютюн та дрібні витрати… Отак ми й живемо… У мене їх зараз аж три.
Оповідач пишався своєю вродою та чоловічою снагою, що давали йому змогу запускати руку в гаманці довірливих гувернанток.
