Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Гальярдо засмутився на згадку про того друга, якого за кілька хвилин розмови донья Соль згадала вже двічі.

Його сумні, пойняті вологою африканські очі, що невідривно дивилися на прегарну жінку, здавалося, благали співчуття.

— Доньє Соль!.. Доньє Соль!.. — прошепотів він у розпачі, ніби дорікаючи їй за жорстокість.

— Що таке, мій друже? — спитала вона, всміхаючись. — Що з вами діється?

Збентежений насмішкуватим блиском світлих очей, у яких мерехтіли золоті іскорки, Гальярдо похнюпив голову й нічого не відповів.

Та ось він випростався, як людина, котра на щось зважилась.

— Де ви були весь цей час, доньє Соль?..

— Мандрувала світом, — просто відповіла вона. — Я перелітна пташка. Побувала в безлічі міст, про які ви навіть не чули.

— А цей чужоземець, що вас тепер супроводжує… хто вій?..

— Мій друг, — холодно відказала донья Соль. — Друг, що люб’язно погодився супроводжувати мене і, користаючись нагодою, хоче ознайомитися з Іспанією. Це достойний чоловік із дуже знатного роду. Спершу він огляне мадридські музеї, а тоді ми поїдемо до Андалусії. Що вам ще хотілось би знати?..

У погордливому тоні дами відчувалося бажання утримати тореро на відстані, дати йому відчути їхню соціальну нерівність. Гальярдо розгубився.

— Доньє Соль! — простогнав він у пориві наївної відвертості. — Бог не простить вам того, що ви зі мною вчинили. Ви повелися зі мною погано, дуже погано… Чому ви годі поїхали і слова мені не сказали?

На очі тореро набігли сльози, а пальці судомно стислися в кулаки.

— Не переймайтеся цим, Гальярдо. Моя втеча — для вас велике щастя… Чи ж ви ще не досить мене узнали? Чи вам не набридли мої химери?.. Якби я була чоловіком, то тікала б від жінок із таким характером. Закохатися в мене — все одно, що заподіяти собі смерть.

— Але чому ви тоді поїхали? — наполягав Гальярдо.

— Поїхала, бо мені стало нудно. Вам зрозуміло?.. А коли людина нудиться, вона має право податися на пошуки нових розваг — я так вважаю. Я знуджуюся до смерті скрізь — пожалійте ж мене!

— Таж я кохаю вас усім серцем! — вигукнув тореро з таким простодушним розпачем, який в устах іншого чоловіка видався б театральним.

— Я кохаю вас усім серцем! — вигукнула донья Соль, передражнюючи тореро. — Ну то й що?.. Ох ці егоїсти чоловіки, що звикли до оплесків публіки і забрали собі в голову, ніби їм належить усе на світі!.. «Я кохаю тебе усім серцем, то й ти мусиш мене кохати…» Ні, сеньйоре. Я вас не кохаю, Гальярдо. Ви мені друг, і більше ніхто. Те, що було в Севільї, — то сон, божевільна примха, про яку я ледь чи й згадую. Ви теж повинні забути про це.

Тореро підвівся і з простягнутими руками рушив до дами. У своєму невігластві він не знав, що сказати, та й розумів, що своєю недотепною мовою не переконає донью Соль. Він більше вірив не в слова, а в дію, сподівався оволодіти цією жінкою, палко пригорнути її до себе і в обіймах розтопити крижану стіну ввічливості, що розділяла їх.

— Доньє Соль! — благав він, простягуючи до неї руки.

Але вона рішучим жестом відштовхнула від себе руки тореро. В очах її спалахнув гордий гнів, і вона погрозливо подалася вперед, ніби жінка, якій завдано жорстокої образи.

— Спокійно, Гальярдо!.. Не будьте грубіяном, а то я перестану вважати вас другом і виставлю за двері.

Рішучість тореро де й ділася. Принижений і засоромлений, він геть розгубився. Запала довга мовчанка; нарешті донья Соль відчула жаль до Гальярдо.

— Не будьте дитиною, — сказала вона. — Навіщо згадувати про те, чого ніколи не вернеш? Навіщо думати про мене?.. Ви маєте дружину, і я чула, вона жінка розумна й гарна. А як не вона, то є інші. Згадайте, скільки в Севільї вродливих дівчат, у мантильях, з квіткою в косах, тих самих, які колись так подобалися мені. Кожна вважатиме за щастя, коли її покохає Гальярдо… А зі мною все скінчено. Звичайно, вашу гордість зачеплено, ви ж бо звикли до слави й успіху, але нічого не вдієш. Усе минулося, ми тепер добрі знайомі — не більше. Я не така, як інші. Коли мені щось набридне, я вже до того не повертаюся. Ілюзії живуть у мені недовго і зникають, не лишаючи сліду. Я гідна жалю, повірте.

Вона дивилася на тореро, і в погляді її світилося співчуття, цікавість і водночас жаль — ніби раптом їй відкрилися всі його вади, вся його неотесаність.

— Ось що мені подумалося, та ви, мабуть, не зрозумієте, — провадила донья Соль. — Ви тепер ніби інший Гальярдо, не той, що в Севільї. Ви не змінилися, кажете?.. Може, й так, але не для мене… Як би вам пояснити… В Лондоні я познайомилася з одним раджею… Знаєте, хто такий раджа?

Гальярдо заперечливо похитав головою і почервонів, засоромившись свого невігластва.

— Це індійський князь.

Вдові посла пригадався магнат з Індостану, його смагляве обличчя з чорними вусами, пишний білий тюрбан з величезним діамантом, що сяяв над чолом, і білі шати — безліч тонесеньких покривал, схожих на пелюстки квітів.

— Той раджа був молодий, вродливий і закохано дивився на мене своїми загадковими очима, але мені він здавався якимсь дуже чудним, і я щоразу сміялася з нього, коли він белькотів по-англійському якісь східні компліменти. Сердега тремтів від холоду, кахикав у лондонському тумані, щулився під дощем, ніби птах, і махав своїми покривалами, як мокрими крильми. Коли він говорив слова кохання, невідривно дивлячись на мене вологими очима газелі, у мене виникало бажання піти купити йому шапку й пальто, щоб він перестав тремтіти від холоду. І все ж таки він був справжній красень і міг би