Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Звиклі до голодування шлунки не могли перетравити доброго корму, яким хотіли підтримати їхні сили, і все подвір’я було заляпане смердючими кізяками. Щоб сісти верхи на таку коняку, ошалілу від хвороби або ладну звалитися від виснаження, треба було не менше мужності, ніж для того, щоб виїхати назустріч бикові. На спину коневі клали велике мавританське сідло з високою лукою, жовтим сидінням та ковбойськими острогами. Траплялося, що під тягарем сідла шкапа мало не падала на землю.
У розмові з постачальником Потахе тримався погордливо. Він говорив не тільки від себе, а й від імені товаришів. Навіть «учені мавпи» сміялися, слухаючи його циганську лайку. Інші пікадори цілком покладались на нього — він сам порозуміється зі стайничими. Ніхто краще за нього не знає повадок цього люду.
Конюх підводив якусь пікапу з опущеною головою, довгою шерстю та випнутими ребрами.
— Що ти мені даєш? — казав Потахе, повертаючись до постачальника. — Воно ж зовсім негодяще, ніхто на цю скотину не сяде. Посади на неї свою бабусю.
Флегматичний постачальник був незворушний. Якщо Потахе не зважується сісти на цю конячку, то тільки тому, що нинішні пікадори всього бояться. Колись, за добрих давніх часів, сеньйори Кальдерон, Тріго або навіть інший пікадор змогли б на такому смирному й слухняному конику виступити на двох коридах поспіль, жодного разу не впавши, та й тварина не дістала б навіть подряпини. А тепер!.. Тепер пікадори тремтять від страху, геть утратили сором.
Пікадор та постачальник лаялися спокійно і якось подружньому, так ніби внаслідок звички найстрашніші прокльони в їхніх устах втрачали вагу.
— А ти такий, як і завжди, — відповів Потахе. — Нахаба й сучий син, не згірший за Хосе Марію, того, що люди кличуть Поспіхайлом. Можеш забрати цю шкапу собі, нехай їздить на ній твоя відьма-бабуся, що суботньої ночі на помелі літає.
Усі засміялись, а постачальник тільки знизав плечима.
— І чим тобі не до вподоби цей кінь? — заперечив він спокійно. — Даремно прискіпуєшся, поганцю. Може, ти хочеш, щоб тобі підсунули коня зачумленого або хворого на падучу, який скине тебе на арену, ще й до бика не встигнеш наблизитись? А цей здоровісінький і свіжий, мов яблуко. Двадцять вісім років пропрацював він на фабриці шипучих напоїв, і ніхто ні в чому не міг йому дорікнути. І ось ти, де такий взявся, горлаєш, як навіжений, ганьбиш ні за що цього чесного трудягу!
— Мені його не треба — і годі! Катайся на ньому сам!
Постачальник неквапно підійшов до Потахе і спокійно, як людина досвідчена в таких справах, прошепотів йому щось на вухо. Пікадор, усе ще прикидаючись сердитим, зрештою попрямував до коня. Йому то що — можна й подивитися. Проте хай не кажуть, ніби він людина непоступлива — не може ж він підвести товариша.
Поставивши ногу в стремено, він навалився на бідолашну конячину всією вагою свого здоровенного тіла. Потім, узявши гаррочу під руку, вгородив її у товстий стовп, вмурований у стіну корралю і кілька разів щосили натиснув на ратище, ніби на кінці списа пручався могутній бик. Бідолашна шкапа тремтіла й падала на коліна після кожного поштовху.
— Нічогенько вона повертається, — примирливо мовив Потахе. — Конячка краща, ніж я гадав. Зуби в неї добрі, та й ноги непогані. Ну що ж, твоя взяла. Можете заганяти її до стійла.
І пікадор спішився. Мабуть, після таємничої наради з постачальником він був готовий прийняти все, що той йому запропонує.
Гальярдо відійшов від гурту любителів, які, посміхаючись, спостерігали за цими переговорами. Воротар цирку провів його туди, де тримали биків. Матадор відчинив дверці і зайшов до корралю, огородженого з трьох боків кам’яним муром заввишки по шию людині. Над цією загорожею здіймалися міцні стовпи, що підтримували довгий балкон. То там, то там у мурі видніли отвори, такі вузенькі, що людина могла протиснутися в них лише боком. У просторому загоні було вісім биків — одні лежали, підігнувши ноги, інші стояли, опустивши голови, й принюхувались до покладеного перед кожним оберемка сіна.
Тореро пройшов зовнішнім коридором, придивляючись до биків. Раз у раз він пропихався крізь вузенький отвір, вимахував кулаками й дико горлав. Бики одразу втрачали спокій. Одні схоплювались і, наставивши роги, кидались на зухвальця, що посмів порушити їхній мирний спочинок. Інші піднімали голову й, упершись ногами в землю, грізно чекали, поки зухвалець підійде ближче.
Гальярдо поквапно відступав за огорожу і пильно роздивлявся биків, намагаючись розгадати їхню вдачу і вибрати двох для себе.
Поруч стояв старший загонщик худоби — дужий чолов’яга в гетрах з острогами, у грубій сукняній куртці та крислатому капелюсі, стягнутому біля підборіддя ремінцем. За відлюдкувату вдачу його прозвали Лобато[36]. Більшу частину року він жив у чистому полі, майже не злізаючи з коня, а в Мадриді поводився, як дикун, анітрохи не цікавився містом і не виходив за околиці цирку.
Для нього столицею Іспанії була арена з амфітеатром, а також навколишні пагорби та пустирища. Він не мав найменшого бажання ознайомитись з таємничим нагромадженням будинків, яке починалося далі. Найважливішим закладом Мадрида пастух вважав таверну «Курка», що стояла біля самого цирку, благословенний райський куточок, чарівний палац, де він обідав і вечеряв коштом імпресаріо, аж поки наставав час повертатися на пасовище, і він виїздив з Мадрида верхи на своєму коні, з темним плащем, перекинутим через сідельну луку, із саквами на крупі та списом у руці. Лобато заходив до корчми, і слуги тремтіли від страху перед його дружнім привітанням; коли він потискував комусь руку, хрускали кістки, й людина зойкала від болю. Загонщик посміхався, втішений своєю силою і задоволений, що його називають «звірюкою». Потім сідав за стіл, і перед ним ставили величезну, як умивальний таз, миску, повну смаженої картоплі з м’ясом, та глек вина.
Лобато
