Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Мирослава зустріла мене привітно, я навіть помітив зблиск утіхи в її очах й з полегшею відзначив про себе, що вона, якщо і справді стояла перемінена в русалку над Пістинькою, то не впізнала мене… Це надало мені відваги, і я запропонував їй пройтися моїм улюбленим путівцем берегом річки до скали, з якої, коли вибратися на вершечок, можна побачити Лису гору й у її підніжжі зарослу чагарником простору галявину, яку боднарівці назвали Городищем.
Був це мій мікросвіт, що вріднився в мені за пастушого дитинства красою розкішної природи, а в ранній юності, на археологічних розкопках – усвідомленням свого прадавнього родоводу.
Я зупинив Мирославу, що йшла попереду мене, на тому самому місці, де колись стояла оголена русалка; панна запитливо глянула на мене, відчуваючи, що хочу продовжити обірвану розмову. Я остаточно заспокоївся: було тоді лише видиво – сама доля подарувала мені образ, без якого я не зміг би здолати знеохочення до праці.
Й вона сказала:
«Маєте зручну нагоду відповісти на моє колишнє питання…»
По хвилині натужних міркувань я промовив, одразу злякавшись власної пишномовності:
«Художник живе не лише заради слави, хоч вона йому вельми потрібна – для самоутвердження… Головне його покликання – шукати у предметах зовнішнього світу своєї сутності. І я знайшов таке джерело – то наша історія…»
Мирослава скептично посміхнулася, і я вловив, що вона готова взяти на глузи мою патетичність. Однак, силкуючись підтримати поважний тон моєї мови, сказала зовсім серйозно:
«Чомусь ми називаємо історією тільки те, що давно минуло… А хіба сьогодні не твориться історія? Невже те джерело, з якого ти збираєшся пити живлющу воду, засмітилось і більше не пульсує? Пульсує, Назарію, та ще й як!»
Від того, що вона перейшла на товариське «ти», стало мені затишно, немовби ми несподівано наблизились одне до одного, й той острах, що русалка над плесом була Мирославою, яка могла мене впізнати, вмить зітлів, – здалось мені тієї миті, що ми з панною давно заприятелювали, і я з цікавістю слухав її мову.
«Та невже воно для тебе висохло, – продовжувала Мирослава із запалом, що притаманний максималісткам, – й перестало живити твій дух, свідомість і не будить більше в тобі ні гніву, ані радості? А може, ти позбувся почуття обов’язку самому творити історію й від цього відчув підленьку полегшу?»
«Історія твориться без нас, – відказав я й почув у своєму голосі роздратування. – Вона давно відбулася, й ми можемо лише боятися втратити пам’ять про неї. Тому я хотів би увічнити її в мистецьких образах – у символах історії».
«Хочеш бути пасивним спостерігачем, а не учасником історичного процесу?»
«Так… Засвідчення подій не менш важливі, ніж участь у них, то віхи історичної пам’яті… Чи змогли б ми зримо уявити трагедію Помпеї, якби не ґеніальне полотно Карла Брюллова? Художники перебувають на межовій лінії між минувшиною й сучасністю: відтворення картин минулого може вразити навіть далекого нащадка. Це місія митця, й вона не менш важлива, ніж вихід на барикади».
Я взяв Мирославу за руку й повів її пологим схилом скали на вершину; мусив їй показати заросле чагарником Городище, що осіло круглою галявиною у підніжжі Лисої гори, де, як сказав колись археолог Смішко, відбулася давноминула слава нашої історії. Я спробував переконати свою нову приятельку, що відтворення у художніх образах історії не менш важливе, ніж нинішній збройний чин, адже без історичної пам’яті сучасний борець за волю не здатний утримати в руках зброю. Я промовив до Мирослави, показуючи на зарослі кущами ліщини й дерезою предковічні кургани.
«Чи ти ніколи не перебувала в стані першовідкривача, прочитавши вдруге давно знайому книжку! Якби не мистецькі документи – то таємниці колишніх подій назавше залишилися б нерозгаданими. Що сталось би з народом, якби він складався лише з воїнів? Що знали б ми про Трою, якби не Гомер і Есхіл?»
«Наші Гомери воювали в лавах Українських січових стрільців, – заярилася Мирослава. – Чому ти не хочеш взяти з них прикладу?»
«А скільки тих Гомерів не вернулися з поля бою? Й не могли їх замінити вцілілі воїни, навіть якщо вони були Леонідами…»
«Ти заздалегідь складаєш собі високу ціну, зі страху перед небуттям захищаєшся своєю винятковістю й боїшся признатись, що стаєш банальним боягузом!»
«Неправда! – вигукнув я. – Скільки художників, хоча б ґеніальні бойчукісти, загинули від московських куль не на полі бою, а при мольберті! А скільки письменників… Як смієш називати їх боягузами за те, що не пішли вони з партизанами в Холодний Яр, а взяли пера до рук, наперед знаючи, що ризикують життям…»
«Однак це не завадило Горліс-Горському очолити в тому ж Холодному Яру повстанський загін!»
«Бо став він одночасно воїном і митцем. І в цьому протиборстві відкрив себе самого».
«А ти на таке здатний?»
«Ще не знаю… Немає в мені нині ні страху, ані відваги. Мушу зазнати якогось поштовху».
«Тобі мало їх? Ще ж не висохла кров замучених в’язнів на цементних долівках московських тюрем!»
