Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
У стані такої депресії крізь зморні роздуми проник до моєї свідомості голос отця Лучківа, який уперто тортурував мене питанням – що ж то за шлях обрав я для себе і чи знаю, чого хочу в ньому досягти.
Змучений сумнівами, я криком переконував його, що мистецька творчість могутніша за рукопашну битву, бо, не здобувши перемоги, відчайдушні бійці падають, і нині теж вони не переможуть – сил таких не мають ні дивізійники, ані упівці. А мистецтво вічне, й невпинно розповідатиме про минулі звитяги й програші і не дасть загинути незнищенній зброї мислі, яка у принагідний час спонукуватиме народ взяти до рук зброю матеріальну.
«Але ж битва за свободу – реальність, а мистецтво, яким би величним воно не було, – тільки сурогат реальності», – нападав на мене отець Іван, і я розпачливо оборонявся.
«Помиляєтеся, отче. Сурогат – то копіювання реальності, ерзац, а справжня творчість – відкриття невідомого. Та ви лишень візьміть до уваги автопортрети Тараса Шевченка. Головна їхня сутність – не схожість з натурою, а відображення психологічного стану людини, яка уособлює свій народ. І чого лише не побачиш на тих його автопортретах: задума і біль, віра і зневіра, проблиск волі в сяйві свічки і рішучий заклик до боротьби. Це те вічне, що не дасть людям перемінитися в намулі байдужості із срібних пстругів у гидких тритонів, мистецтво творить новий світ, прозирає крізь невольничу темряву до світла свободи; митець – деміург, який розкриває перед людьми не лише себе самого, а весь гурт своїх однодумців!»
«Це правда, сину, – відказав отець. – Та коли ти вже згадав Шевченка, то подумай, чи довго він вагався, якій істині надати перевагу – пасивному зображенню на полотнах життя свого народу чи активній боротьбі словом на політичних барикадах? Міг він за подарований посаг Ганни Барвінок запосягти італійське небо й перевершити самого Брюллова, проте вибрав, здавалось, програшну битву за Україну в степах безкраїх за Уралом. Ким би ми нині стали, якби він не вчинив такої заміни? Подумай добре й вибери щось одне – для нинішнього часу найпотрібніше».
Тоді я подумав: а може, я вибирав мистецтво для того, щоб виявити в ньому лише свою власну сутність? Чи це не егоїзм? Та невже я боюся віддати себе на жертовний вівтар?
У думках я повернувся в часи свого дитинства, коли на Городищі під Лисою горою вперше утямив, що та моя сутність не є моєю власністю, а належить землі, де упокоїлися останки моїх предків, котрі, малюючи на амфорах свій образ, одночасно виготовляли гранітні сокирки, щоб стати з ними проти ворога.
Згадав пораду Мирослави й навідався до музею маестро Кобринського…
Незважаючи на те, що в музею я бував ще в дитинстві, – впізнав директора Володимира Кобринського. Він помітно постарів, гейби змалів ростом і похилився; однак, побачивши мене, жваво підійшов й запропонував оглянути експозицію.
Спершу повів мене до гуцульської зали й зі знанням справи пояснював, з яких сіл той чи інший одяг: байбарак, кептар, вишивка, крисаня, постоли, бартка, тайстра. Сусідня зала містила інтер’єр гуцульської хати – з високою постіллю, з піччю, оздобленою Бахматюковими кахлями, на яких красувалися браві опришки, австрійські жандарми й весільні пари з голубами, що цілуються дзьобиками; з парсунами фудульних молодиць в разках срібних талярів під шиями – ті з Космача, ті з Дземброні, з Шешор, а ці – з Прокурави…
«А тепер зайдемо в археологічний відділ, де ви побачите прадавнє домашнє начиння, якому на віку тисячі літ, – мовив директор, не відпускаючи моєї руки, немов боявся, що я загублюся в музейному лабіринті. – Ось вам скіфська амфора з картиною полювання на оленя. А це наконечник трипільського списа – то вже із залізної доби… А поруч кам’яний серп з палеоліту… Ну, а на цей експонат уважно гляньте – то виполірувана гранітна сокирка з діркою для топорища: безцінний дар школяра з Боднарівки Назарія Пігуляка… Хлопчина знайшов цей раритет на Кропивиському городищі, яке з десяток років тому уславилося знаменитими археологічними розкопками так званих карпатських курганів, що їх проводив археолог Маркіян Смішко…»
І я, завмерши, прикипів поглядом до моєї сокирки, а в пам’яті спливла кругла галявина під Лисою горою, відмежована від лісу рядочком горбиків – цвинтарищем предків, й розкопують їх сільські парубки. Гнат Юлинин жартує, що в посудині, яку щойно викопав, залишилося, може, хоч трішки предковічної мармоляди – того смаколику, якого йому вдалося один раз у житті покуштувати у дворі дідича Ромашкана… А доктор Смішко складає черепки розбитої амфори, нібито безцінний скарб, обдротовує і з тінню печалі в голосі говорить про те, що тут колись відбулася наша слава і вже не вернеться, зрешетована віковічною неволею, немов іржею…
Я не міг відвести очей від гранітної сокирки, схованої за склом, – лежала вона на картонному кружальці з написом, що це мій дар музеєві, й не тільки йому належить, а й усім тим людям, які, певне, й за тисячі літ тут житимуть, і я теж прилучився до збереження пам’яті про нашу проминулу історію цінною знахідкою, яка свідчить про славу мого народу й спонукуватиме нащадків до її відновлення. Я аж тепер до кінця зрозумів, що не для вирубки лісу була призначена моя сокирка, а до битв за волю…
Пан Кобринський терпляче вичікував, поки я перестану приглядатися до експоната, нарешті діткнувся рукою до мого плеча й проказав півголосом, ніби хотів поділитися зі мною якоюсь таємницею:
«А тепер, шановний юначе, заглянемо до цієї комірки: покажу вам те, що не експонується».
Він відчинив дверцята комірки, і я побачив два предмети, які ніяк не пасували до музейної експозиції. Під стіною стояло, схоже на стоматологічне, крісло, на високій спинці якого стирчали дві тарілки – певне, для опертя голови пацієнта. А поруч лежала подовгувата бочка із вбитими в її обід цвяхами, вістря котрих входили всередину посудини.
