Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
«Мав Назарій таємниці, які ретельно оберігав для себе самого. Я завше відчував, як він їх маскував оптимістичним балагурництвом, жартами, дотепами й заразливим сміхом, на який ми відповідали суголосним хором, а ще й щедрістю на наших посиденьках у пані Малґосі, – немов боявся, що хтось проникне у глибину його душі, і тайна розчиниться в чужих пересудах, мов сіль у воді. Бо ж ніколи він про себе нічого не розповідав, на долю не скаржився, й ніхто з нас не знав, як він потрапив до неволі… Хто міг би бодай в уяві розгадати ті таємниці?»
При цій його мові приятелі поринули в задуму, вдивляючись у келихи з вином, яке при світлі полудневого сонця мерехтіло янтарним полиском.
Тільки Малґося, слухаючи Данила Івановича, пильно і зі скритною усмішкою на устах вдивлялася у стежину, що змійкою звивалася поміж кущами козолисту й бігла в бік Городища через кладку над Прутом, й здавалося друзям, що шинкарка знає набагато більше за них…
* * *Павло покручував пальцями ніжку келиха, не пригублював й коротко позирав на Романа й Данила, немов чекав від них дозволу заговорити. Й згадував давноминулу зустріч з Назарієм, коли той, після зняття судимості, повернувся із заслання і влаштувався в Коломиї на вулиці Колійовій двірником. До Боднарівки не навідувався – боявся побачити на місці батьківського дому пустку або й руїну після вивозу батьків у Сибір. Тож одного разу подався до Замулинець, де отець Павло обіймав парохію, прийнявши православ’я.
Не чужався Павло колишнього однокласника й сердечного приятеля, та все ж незрима межа проклалася між ними: сталося це ще тоді, як Назарій після відвідин отця Лучківа в Залуччі признався товаришеві в найпотаємнішому: закохався він по вуха в попівну Мирославу.
Був тією межею його жаль, що не минути йому целібату, в якому у станіславівській єпархії примусом висвячували священиків… А нині жалю вже не було – не вернулася Мирослава з лісу, й отець Іван помер. Та ось з’явився перед Павлом муж Мирослави, й тільки він мав право на інтимну пам’ять про неї…
Назарій спитав Павла, чи не прогомоніла бува на Запрутті чутка про зв’язкову курінного Чарноти Мирославу, хоч знав, що марно про це допитуватися: оточений «червоною мітлою» курінь Чарноти, в якому воювало партизанське подружжя, поліг на Городищі, й лише декілька партизанів, й серед них Назарій, потрапили в полон, а явочна квартира – пастуша колиба – згоріла. Та все ще блимало в душі Назарія світелко надії, і він таки спитав…
«Ти сам добре знаєш: ніхто не врятувався, – відказав Павло. – Навіщо питаєш?»
«Щоб роз’ятрити рану», – прошепотів Назарій.
Й цієї миті відчув Павло, як його серце скоробила пекуча ревнивість: коли ж то сталося між ними, що вони…
І у змореній уяві чітко уздрів…
Коли смеркало, подався Назарій стежкою понад Пістинькою до Микитинського урочища, щоб вийти на чолопок скали й звідти зійти на Городище, де стояла пастуша колиба. Постукав, сказав пароль, й відчинила двері вона.
Була Мирослава в білій сукні, немов готова до шлюбу наречена. На її шиї ярів разок намиста з червоних коралів, а чорне волосся заквітчалося голубими чашечками барвінку. Й проказала вона, припавши до Назарія:
«За хвилину ми вирушимо в Уторопи до штабу Чарноти. За хвильку, Назарію. Може, вона буде останньою… Не хочу я відходити з цього світу непошлюбленою. Будь моїм мужем, коханий…»
Зняла з себе сукню й стояла перед Назарієм достоту схожа на русалку, яку побачив колись над плесом Пістиньки. Взяв на руки панну, таку легку, як її гарячий подих, й поніс на прічу, застелену гуцульським ліжником.
У шаленій розкоші бачив Назарій лише її великі сині очі, в яких мерехтіли кольори барвінкового цвіту й рожевих медунок, вологі білки були схожі на чашечки квітневого рясту, а із зіниць проколювались медові пуп’янки диких тюльпанів. І втямив тепер Назарій, що такий образ коханої назавше залишиться в його пам’яті.
Грішна уява вибухла буйним полум’ям в тілі Павла, нібито запалала молода сосна – й зітліла вона враз на попілець. І крізь жаль і заздрість пробився до нього сумний голос Назарія:
«Та й справді, навіщо питаю? Я сам чув одинокий постріл у колибі, коли її оточили карателі. Але ж де її могилка, де?!»
«Могилою для них усіх стала наша земля», – промовив Павло.
Він покручував пальцями ніжку келиха й мовчав, не наважуючись зраджувати таємницю, котра, якщо й була, то належала лише двом – на всьому білому світі…
* * *Бій на Городищі на власні очі бачив Данило Іванович, й міг би він розповісти про це приятелям, яких щойно спонукував розкрити таємниці, що належали тільки Назарієві.
Якби-то… Однак те, що колись побачив, ховалось тепер у непрогляді – не лише за димами, вибухами й пожежами, а й за сірою мережкою встиду, бо судилося йому спостерігати смерть, немов тому байдужому рибалці, що вдивляється на поплавець над плесом Пруту. Та найскритніша таємниця залишилася навіки з тими, хто загинув на круглій галявині під Лисою горою – достоту, як і наші предки у прадавні часи. Ті забирали з собою свідчення бувалої героїки в кургани для майбутніх дослідників, а нинішні вої заповнювали сторінки найновішої історії кривавими письменами в нашій присутності.
Данило ховався від облавників, які зусібіч обступали Прикарпаття, переслідуючи і знищуючи партизанів військового округу УПА «Говерла», – на батьківській сіножаті в
