Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

гирла Пістиньки стежкою, що бігла краєм Студентського парку до моста над Прутом і зупинялася аж під микитинськими скалами. А там, певне, обминаючи плесо річки, звертав на Городище, де височів білий мармуровий обеліск, мабуть, самим Назарієм поставлений, поруч з горбиками стародавніх могил, порослих ліщиновими кущами.

З галявини, де метушився гурт чоловіків, долинув голос: «Пиво закінчилось!», на що хтось кинув заспокійливе: «А хіба в Малґосі колись його бракувало?» Ця перемовка ще дужче занепокоїла шинкарку: їй зовсім не хотілося, щоб до Назарієвого товариства долучалися чужі. Вона ще пильніше приглянулася до чоловічого гурту й, переконавшись, що Назарія серед них таки нема, підійшла до столика й сказала:

«Напевне, він на Городищі: часто туди ходить, не завжди й повертаючи до мене на каву. Якось я йшла за ним аж до микитинської скали…» – додала й зашарілася від такого признання.

На її мову Роман, Данило й Павло не обізвались ані словом, ніби не почули, проте, коли Малґося заклично змахнула до них рукою й квапно подалася в бік моста, всі троє підвелися і в понурій мовчанці потягнулися гусаком за нею.

Було з полудня, сонце котилося до обрію, і, певно, для того, щоб встигнути дійти до Городища завидна, квапилася Малґося, залишаючи позаду Назарієвих побратимів. Все ж вони слухняно йшли за нею, хоча й не знали, чому вона так упевнено провадить їх, проте кожен відчував, що шинкарка, одна серед них, знає найпотаємнішу таємницю Назарія.

Й не могли собі пояснити, чому Малґося враз зупинилася над плесом Пістиньки, але й самі поставали й мовчки чекали, поки вона побуде сама з собою – може, із власною таємницею, якої ніхто з них розгадати не спроможний.

Стояла непорушно над плесом, спиною до приятелів – й була у своїх згадках голою, як мати родила, й знемагала від спекотного подиху чоловіка, який стояв позаду неї й не насмілювався обняти її, зім’яти тугі груди й пальцями діткнутись до рожевих зерняток; вгадувала, хто то, й таки вже знала – хто, і розуміла, що не хвилева втіха, віддавна знайома, чекає тепер на неї, а любов, якої досі ще не відала… Й готова була впасти на розпечену сонцем рінь і остудити її своїм тілом, по якому скочувалися краплі холодної води, і втопитися у найвищій радості, коли коханий візьме її… Та коли цього не сталося, пройняло її гірке розчарування від того, що у її свавільному житті не сталося дива, яке могло її зневолити, мов смерть…

Колись трапилось таке з нею, й мучить її те диво дотепер… А може, нині здійсниться?…

Оглянулася, знову змахнула рукою, зазиваючи приятелів іти за нею, й розпалена своєю мрією звернула на стежку, що вела в обхід скали на Городище.

Й зупинилися враз приятелі, завмерши в урочистій мовчанці, мов перед вівтарем у церкві. Посеред галявини, заквітчаної рожевими медунками, голубими чашечками барвінку й сонцеподібними ромашками, височів на могилі обеліск з білого мармуру.

Зупинилася й Малґося неподалік приятелів, а вони підійшли до обеліска, обступили його колом й побачили прикритий овальним склом вмонтований у мармур образ молодої жінки – розкішної й сумної. Пасма гебанового волосся спадало по її тілі аж до стіп; крізь нього прозирали рожеві пуп’янки грудей, очі зоріли барвою синіх тюльпанів, а із сплетеного з конвалій віночка, що оповивав чоло, проколювалися тернові голки, й спливали з них по щоках пелюстки білого цвіту скупими сльозинами.

Прошепотів отець Павло:

«Вірсавія!»

«Україна в терновому вінку», – додав Роман.

«Це Назарієва таємниця», – зітхнув Данило.

Підійшла й Малґося до обеліска. Водила пальцем по склі, немов хотіла діткнутися до лиця зображеної на портреті жінки, розбудити її до життя і спитати, чому вона на неї не схожа. Й по хвилині тяжкої мовчанки, поникла й остуджена, проказала крізь сльози:

«Але ж де Назарій, де?!»

«Таж він весь день був разом з нами», – заспокоював невтішну жінку Данило Іванович.

Та Малґося його слів не чула. Не відводила очей від образу жінки, яка дивилася на неї крізь скло, і впізнавала її. Була то попівна Мирослава, яка давним-давно з доброї волі прийшла на Городище, щоб зостатися тут назавше й жити вічно в леґенді.

Малґося зосталася біля обеліска, а Назарієві друзі залишили городищенську галявину, на якій поруч із стародавніми могилками виросла новітня – і дай то Боже, думав кожен, щоб на цьому місці майбутні діти ставали мужами, як це трапилося колись з боднарівським хлопчиною…

* * *

Весела богемна компанія, діждавшись, поки упріє шашлик, озброїлася шампурами з настромленим запашним м’ясивом й подалася до Малґосиної альтанки на пиво.

Й зупинилися розчаровані чоловіки перед буфетом, на дверцятах якого висіла колодка.

За столиком нікого не було. Три попільнички вивершувались недопалками, а у четвертій лежала незапалена цигарка. На столику стояли три порожні келихи, а один, наповнений, мерехтів рубіновим меніском.

2013

Сліди на піску
I

Якби мені запропонували вибудувати своє родове дерево, то воно постало б надто приземкуватим і нерозгалуженим – корені іваничуківського роду навіки