Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

…У половині двадцятих років на світ почала насуватися економічна криза, яка не оминула й Чехо-Словаччину, й найтяжчим її бичем було безробіття. Маленьку країну просто-таки заполонили емігранти з усіх кінців світу, а найбільше з України й Росії. Вони займали робочі місця, належні передовсім чехам, і це викликало невдоволення в громадян молодої держави. Українці, чисельність яких серед емігрантів переважала, перші відчули неприхильність чехів, й тоді у середовищі еміграційної інтелігенції почала визрівати думка, що за Збручем усе-таки існує українська держава, хай і під червоними прапорами (хіба ми бики, що реагують на червоне?), й відбувається в ній бурхливе культурне відродження.

На цей гачок спіймалися насамперед найвідоміші діячі українських визвольних змагань, і приїхали в радянську Україну Михайло Грушевський, Володимир Гжицький, Степан Рудницький, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, сім’я Антона Крушельницького, не побоялися комуністичного «раю» навіть генерал армії УНР Юрко Тютюнник та полковник УГА Гриць Коссак й багато інших романтиків, які на той мент забули, що незалежна Україна може існувати лише під національними прапорами, що синьо-жовтий колір – то не суцвіття барв, а сутність, ментальність, душа українця.

Це добре розумів мій батько Іван Іваничук, який після війни закінчив у Станіславові учительську семінарію й отримав посаду сільського вчителя у сусідньому з різними Пилипами селі Трач – на межі Покуття й Гуцульщини.

Батько революціонером не був, не зголосився до УСС – пройшов війну рядовим жовніром австрійської армії, до польської окупаційної влади ставився лояльно, й головною метою його життя було просвітництво, яке він уміло й ретельно впроваджував у своєму селі, взявши собі за приклад жертовну діяльність учительки Юлії Шубертівни. І так з цілком неписьменного села вступило до Коломийської гімназії кілька десятків хлопчиків, і на сьогодні, після тарапатів Другої світової війни, з Трача вийшли два письменники – я та поет Михайло Пилатюк, професор Микола Черпінський, учителі – Наталка Іваничук – моя сестра, Ярослав Грицик, Микола Ориняк, Микола Юзевич – всі вони були учнями Івана Миколайовича Іваничука.

Патріотичною засадою мого батька була ідея виховання і збереження елітних українських сил, його методологією в здійсненні цієї ідеї було еквілібристичне ходіння по лезу бритви, а все для того, щоб якнайбільше спричинитися до розвитку української культури й мови і якнайоптимальніше зберегти своє життя для України.

Батько завжди пишався своїм братом Михайлом, який кожної миті був готовий віддати життя за рідний край, проте вельми зрадів, коли отримав з Праги листа від Михайла із звісткою про те, що він вчиться. Вчиться! Уже закінчив університет і докторантуру, захистив дисертацію, працює викладачем у Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі – отже стане згодом поруч із такими колосами української науки, як Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Степан Рудницький!

Та ось 1927 року батько отримує листа від Михайла, в якому той повідомляв, що вирішив виїхати слідом за своїм учителем, а нині вже колегою Степаном Рудницьким – до Харкова. Це стривожило мого батька, він утямив, що брат нерозважно встромлює свою голову в пащу дракона й неминуче загине. Відписав Михайлові листа, в якому запропонував зустрітися з ним на польсько-чеському кордоні – на вершині Говерли біля прикордонного стовпа, того самого, який і нині височить на чолопку гори кам’яною бовдою. Тут відбулася зустріч братів на відстані п’яти кроків – навіть обнятися не змогли: польсько-чеські прикордонники за хабар дозволили їм тільки побачитися через межу.

Таки впізнали один одного, хоч десять літ не бачилися, проте радість зустрічі тут же затьмарилася прикрою розмовою: Іван просив Михайла, щоб не виїжджав в Україну, Михайло назвав Івана боягузом, і брати холодно розійшлися навіки.

У кінці 1928 року батько отримав від Михайла листа з Харкова: професор Степан Рудницький запросив його на посаду доцента кафедри фізичної географії в Харківському ІНО.

З цього моменту почалася в Михайла Іваничука стрімка наукова кар’єра. За три роки він стане славним полярником, очолить експедицію на Землю Франца-Йосифа, а далі перед ним розкриється заманлива перспектива наукових експедицій на Північний полюс, а може, і в Антарктиду. Михайло тоді в листі до Івана називав себе найщасливішою людиною в світі!

У моїй родині, скільки пам’ятаю, панував культ стрийка Михайла – мужнього воїна, старшини УСС, ученого і, звичайно, знаменитого полярника, якого ми, троє дітей Івана Іваничука – Наталка, Євген і я – ніколи не бачили, а наслухалися про нього багато прецікавих розповідей від тата, і коли хтось із нас запитував, де зараз наш стрийко, то батько, в якого на робочому столі чомусь весь час стояв глобус, показував нам на сам вершечок земної кулі, біля якого розсипався архіпелаг Землі Франца-Йосифа, а згодом, як від Михайла перестали приходити листи, засмучений тато показував нам інший архіпелаг, розташований на глобусі трохи нижче, і були то Соловецькі острови, про моторошну таємницю яких ми мало що знали.

…Після повернення з експедиції Михайло прислав нам фотографію, на якій він, обвітрений і смаглявий, сидить у розстібнутій під шиєю сорочці, а на його плече схилилася вродлива жінка – молода дружина стрийка Ніна Соколова-Краузе, зрусифікована німкеня, яка при своєму коханому чоловікові швидко українізувалася, і про неї, мабуть, для того, щоб попередити можливі докори брата за те, що одружився із чужинкою, написав Михайло у листі: «Це найкраща у світі жінка, і Ваша з Марією (моєю мамою. – Р. І.) любов до неї означатиме любов до мене». Десь у той час прислав Михайло моєму батькові свою книжку спогадів про Третю полярну зимівлю під назвою «14 місяців на