Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Моя праця над романом «Бо війна – війною» на деякий час призупинилася: мені треба було багато домислювати, бо про подальше життя Михайла Іваничука після його арешту я не мав жодної інформації й тому ототожнював стрийка з утікачем із Соловецьких островів скитальником Михайлом, який вряди-годи з’являвся над озером Ямбато й випрошував у рибалок сірників та солі. Його живого бачив мій брат Євген.

Проте доля вченого склалася зовсім інакше.

1932 року він повернувся з експедиції у славі. Ним цікавилися науковці й письменники, журналісти брали в нього інтерв’ю, його дружиною стала найвродливіша, як він вважав, харків’янка. Через два роки Михайло випустив у видавництві «Харківський робітник» книжку спогадів «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», яка з’явилася одночасно українською і російською мовами; захистив у Харківському ІНО докторську дисертацію «Опис рельєфів Землі Вільчека і Комсомольських островів», його обрали професором ІНО; крім того Михайло потаємно готувався до експедиції в Антарктику, сподіваючись, що така колись відбудеться, й видав у тому ж видавництві брошуру «Антарктида».

1936 року Р. Л. Самойлович включив Михайла Іваничука до складу Першої експедиції на Північний полюс, яка під керівництвом Івана Дмитровича Папаніна мала відбутися 1937 року, але з невідомих причин Михайла виключили із списку. Незабаром причина з’ясувалася: у квітні 1937 року його заарештували.

Вигадувати подальшу біографію М. Іваничука мені не довелося: на початку 1990-х років трапилася нагода дізнатися про нього всю страшну правду.

Мій брат Євген (сьогодні покійний), який у той час проживав у Коломиї, отримав у Службі безпеки України дозвіл ознайомитися з кримінальною справою Михайла Іваничука.

Отже, стрийко був звинувачений у тому, що, перебуваючи на еміграції у Празі, служив агентом диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича й переїхав в Україну для шпигунської діяльності на користь Чехо-Словаччини.

Методи допитів у НКВД нині усім відомі, тому не варто шукати особливої відповіді на те, чому М. Іваничук покірно зізнався у всьому, що йому інкримінували.

Цитую зізнання Михайла з протоколу:

«Вперше я зв’язався з білоемігрантами у Празі 1921 року. Мої з ними стосунки почалися з участі в контрреволюційному «Союзі студентів» і в «Українській академічній громаді», в якій я секретарював. До шпигунської діяльності залучив мене професор Карлового університету Іван Ріпка, який перед моїм від’їздом до СРСР виплатив мені дві тисячі крон. Мав я збирати матеріали про економічне становище і настрої українського народу… 1931 року з метою сховатися від радянського правосуддя я виїхав у Ленінград в Арктичний інститут і влаштувався на зимівлю на Землі Франца-Йосифа, звідки посилав радіограми за кордон професору Ріпці та директорові Празького географічного інституту професорові Шварцбергу…»

І так далі… Абсурд, що волає до неба о помсту!

9 серпня 1937 року Михайло Іваничук був засуджений до розстрілу, вирок виконаний 10 серпня в Харкові.

Наводжу акт про виконання вироку.

«Комендант Харківського обласного управління НКВД Зелений, прокурор Лінський, начальник спецкорпусу Кашин 10 серпня о 23 год. 50 хв. на підставі наказу капітана держбезпеки Рейхмана виконали вирок «трійки» при УНКВД Харківської області».

Розстріли дванадцяти засуджених (між ними одна жінка) відбувалися з інтервалом в одну хвилину. Ірину Величко розстріляли першою, оскільки жінці належиться першенство. Михайлові Іваничукові продовжили життя на дванадцять хвилин – його розстріляли останнім…

У той час мені сповнилося вісім років, а син Михайла Станіслав народився кілька місяців опісля. Лист від Ніни з повідомленням про арешт Михайла без права листування прийшов до нас, коли мені минуло десять років. Тоді я поклявся помститися за стрийка.

Помстився за п’ятдесят літ романом «Бо війна – війною», в якому дослідив тріумф і трагедію вченого геоморфолога Михайла Іваничука й засудив злочинний комуністичний режим, що знищив Михайла, ув’язнив Євгена, а мене прирік на муку злої пам’яті.

Не знаю, чи можливе таке, щоб той страх, що його пережив перед розстрілом мій стрийко, передався мені в мить розправи над ним…

Може й так. Мене довгі роки уві сні переслідував жах засудженого до смерті – певне, імпульси останнього Михайлового пережиття дійшли до мене… Ті імпульсі я востаннє боляче відчув, коли знайомився із стрийковою кримінальною справою: енкаведистські протоколи навіювали на мене стан тихого божевілля.

З марною надією, що десь у світах живе мій двоюрідний брат Станіслав Іваничук, що до його рук щасливо потрапить мій роман, і він дізнається, що Наталка, Євген і я – його близькі родичі, й обізветься, на звороті титульної сторінки я помістив присвяту:

«Пам’яті українського вченого полярника Михайла Миколайовича Іваничука, репресованого в серпні 1937 року, посмертно реабілітованого 9 вересня 1953 року».

Минуло десять літ від виходу у світ мого роману – ніхто не обізвався. Чудес на світі не буває…

А тим