Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Я прийшов на приймальну комісію, що розташувалася у міському театрі. Моїх приятелів зі мною не було. Данило заховався у своїй Боднарівці, куди війна ще не долунювала, Павло вже студіював теологію у станіславівській греко-католицькій семінарії. А Назарій не виходив із бурси. Сказав категорично, що не збирається гинути за німаків, хоче жити для України. Я назвав його боягузом і записався в дивізію «Галичина», взявши собі за приклад колишніх усусусів, які теж присягали чужій австрійській владі, проте стали згодом дисциплінованою й боєздатною Українською галицькою армією.
…І щонайчіткіше закарбувалося в моїй пам’яті й донині сниться й мучить макабричним видивом.
Совєтські танки й піхотні частини прорвалися через Ожидів на Львів, полки Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків… Розбиті машини й фурґони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати, зруйновані авіабомбами церкви й гори трупів – безголових, безруких, безногих, – а я, причавлений перекинутою вибухом гарматою, – живий!
А далі, дорогий Даниле, роки заслання в Іркутську, праця санітара в місцевому шпиталі й нарешті – воля, така примарна, як вранішня зірниця на затуманеному небі… Не докоряй мені, побратиме, за моє каяття. Я нині лікую людей і плати не беру. Сплачую борги за життя…
А Павло не міг позбутися почуття образи й напав на Данила, який не сподівався такого вибуху гніву від товариша.
Голос Павла зривався на дискант, й пиворізи, які сиділи скраю Студентського парку гуртом на траві, попиваючи з пляшок пиво, повернули голови до альтанки, зацікавлені суперечкою трьох чоловіків, що сиділи за столиком при вині.
«А що ти робив, Даниле, – волав Павло, аж відлунуювало в парку, – коли зі сходу посунула непереможна лавина чергових окупантів? Тюрми наповнювалися в’язнями, і серед них пропав митрополит Йосип Сліпий, а на паперті Преображенської церкви у Львові впав від кулі вбивці вчений богослов, поет і мислитель Гавриїл Костельник. Він прийняв православіє, мусив так зробити, щоб урятувати греко-католицький клір від репресій. І ще не відомо, хто наслав на нього вбивцю. Сам знаєш, яким авторитетом користувався Костельник серед мирян і священицтва – знали всі, що те православ’я залишиться українським у підпіллі. Звісно, кому він заважав…
І я скорився. Отримав у Замулинцях парохію, потаємно хрестив дітей і вінчав молодих у греко-католицькому обряді. А ти заховався у безпечну мушлю, немов слимак; як борсук зарився в сіно на оборозі в Сакатурі або сидів у кущах над Березівкою й ловив рибку, очікуючи кращої погоди…»
Данило мовчки слухав Павлові докори, та врешті виборсався з-під намулу його слів і відказав, як тільки міг, спокійно:
«Так, я рятував своє життя чесно, а ви з Романом, кривлячи душами, купували його покірним квилінням… Та що говорити, всі ми троє виявилися нікчемами, лише один з нас пройшов крізь вогонь чистим, мов лебідь, й був то Назарій Пігуляк! Про нього варто книгу написати, щоб наші нащадки могли на його прикладі знаходити межу між блудом і честю і вчилися виходити до людей з душами без тіней і без плям…»
Тієї миті приятелі побачили гурт людей, які вийшли з галявини, де пили пиво, й обступили альтанку. Були серед них знайомі художники, журналісти й актори театру, вони уважно прислухалися до суперечки трьох товаришів й, зачувши вимовлене ім’я Назарія, підключилися до розмови – всі ж бо в Коломиї знали Пігуляка.
«Мовите, що варто написати книгу про нашого героя – то й ми готові стати авторами, – заговорив художник. – Я добре знаю Назарія й свою розповідь про нього назвав би «Таємниці митця».
«І я маю що сказати про Пігуляка, – промовив журналіст. – У своїй уяві вже бачу статтю про нього – «Лицар честі».
«А я створив би його образ на сцені – у виставі», – вигукнув актор.
Й тоді всі прийшлі загомоніли, перекрикуючи один одного: «Я знаю його!», «Я його бачив!», «Я пив з ним пиво!», «Я… я… я!»
Не витримавши рейваху, запищала Малґося з-за ляди:
«Та замовкніть! Роз’якалися тут… Чому ж ви раніше й одного доброго слова не сказали про Назарія? Ідіть і допивайте своє пиво!»
І всіх їх наче вітром здуло.
«Не треба книги, – промовив Павло і ще раз розгорнув складений удвоє учнівський зошит. – Та й вона вже є: маємо діяріюш самого Назарія. То його сповідь…»
* * *Я ніби осиротів… Старші студенти покинули навчання: ґімназійний будинок перемінився у військовий німецький шпиталь, і восьмикласники, до яких належав я, розбрелися. Тих, хто вступив до Дивізії, відправили на вишкіл у Німеччину – до Гайделяґру, інші позникали в уторопських лісах, куди перемаршували з Волині партизани Української повстанської армії, загрожені совєтськими військами, що вже допадали до Збруча. У бурсі на Міцкевича залишилися тільки штубаки, які ще відвідували лекції поріділої професури в будинку колишнього вже спорожнілого єврейського кагалу; наставник бурси – учитель руханки Ілько Гаврилюк відчутно подобрів й уже не обзивав бурсаків паршивими вівцями, а мене ніби й не помічав, і я задихався від неробства і невизначеності, мов риба, викинута з води на берег.
Згадався мені тоді Данилів ставок у ярузі, що вгризалася в наші городи, й занурені у гнилий намул срібнобокі пструги, які, спотворені неволею, перемінилися в гидких гребенястих тритонів. Я відчув, як моя нерішучість засмоктує й мене у твань безвиході, й тоді поставав перед моїми очима останній опришок Петрик, котрий пострілом із револьвера запосяг для себе свободу.
