Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
«А чи не замало того, що ви вимріяли, – на всю життєву дорогу?»
«Не знаю, – відказав я. – Досі ще ні з ким не радився».
«А зі мною не хотіли б?» – промовила, лукаво примруживши очі.
Я мовчки стояв, приголомшений її відвагою: панна сама призначала мені побачення.
«Якщо схочете зі мною зустрітись, – промовила вона, – то приходьте на вулицю А-Б, тепер Гітлерштрассе, № 31, у відділення Центрального комітету Кубійовича. Я там працюю секретаркою…»
А Малґосі нудилося: чоловіки зрідка перемовлялися, вряди-годи підносячи до уст фужери з вином, і не хмеліли – певне, тому не було чутно товариського гамору, й репете ніхто з них не просив. Шинкарка мовчки стояла за лядою, підперши долонею щоку, й згадалася їй пригода – світла й сумна, мов проминаюча молодість.
Давно те було, ще за її буйних літ, коли вона втішалася увагою чоловіків й, ніколи не відмовляючись від гріха, щедро дарувала їм радість та й собі не шкодувала солодких утіх…
Настала неділя, цукерня навпроти чоловічої бурси на Міцкевича, де Малґося торгувала, у свята зачинялася – мала дівчина фрай. А літній ранок обіцяв спеку, тож подалася вона, шнуруючи берегом Пістиньки від її устя в Прут до Микитинського урочища, що причаїлося під прямовисними скалами й зирило в небо зеленим оком річкового плеса, відгородженого від села рядочком головатих верб. Тут у ранню пору до передзвону, що сповіщав початок Служби Божої у микитинській церкві, сільські дівчата влаштовували собі купіль, й деколи приходили сюди розчепурені панянки з Коломиї. А у надвечір’ї галасували над річкою сільські парубки, й голих купальників бачив хіба один Господь.
Малґося підійшла до плеса разом зі сходом сонця. Упевнена, що ніхто її не побачить, роздяглася й пірнула у холодну воду, що пахла товченим кременем; плавала й вихоплювалась із зеленого виру, немов русалка, й блиск від її сліпучо-білих грудей прошивав сірий серпанок, що зрання снувався над водою, і весь довколишній світ любувався красою її досконало виточеного тіла, призначеного природою до найсолодшої розкоші.
А коли прохолодна вода пригасила втомливу жагу, яка й на мить її не покидала, вийшла Малґося на берег і, повернувшись обличчям до сонця, що вже викотилось із нічних пропастей на чолопок скали, привіталася з ним, підперши долонями бохонці грудей, м’яла їх, ніби раділа, що вони в неї є… Стояла Малґося, відкривши сонцеві себе – схожу на монумент жіночої вроди.
Та враз відчула, що хтось скрадливо підійшов до неї, став позаду і, вражений досконалістю її тіла, затамував подих. Роздувши ніздрі, вловила Малґося терпкий запах самця, й жагуча млість пройняла її всю у тремтливому чеканні сподіваної втіхи. Не могла вгадати, хто ж то стояв позаду неї, й благала свою долю, щоб це був він – той вродливий ґімназист, який щодня, минаючи її цукерню, зникав за парканом бурси.
Ось зараз зажурчить під чоловічими ногами рінь, випорсне з-під ніг увсебіч виполірована водою галька, нетерплячі дужі руки обіймуть її за стан, пальці натиснуть на сосочки, а тоді вихором загуде довколишня природа, й грішно заблагала Малґося самого Бога, щоб це трапилося чимшвидше, бо їй невміч втримувати в собі гарячий пал; вона вже хоче лягти на холодну рінь і розпекти її до білоти; вона готова шалено кохатися і відчути, що так солодко ніколи ще їй не було, хоча зазнаватиме зараз цього шалу не вперше…
Гарячий чоловічий подих обпікав її шию, хвилею спливав до пояса, стікав по тугих стегнах; ще мить, і сталева твердь розчахне її тіло й пекуча лава увіллється в нутро; вона боялась оглянутися, щоб не сполохати дива, яке за мить спалахне всеможним вогнем.
Й тієї миті почула, як шурхотіння ріні почало віддалятися від неї, й нестерпне чекання в тілі схололо. Насмілилася оглянутись й завмерла від невимовної кривди. Той, який щойно стояв за її спиною, уже ховався в тумані, зникав у ньому. Й заволало від розчарування змаргане хіттю тіло жінки: хто ж то зумів устояти перед її звабою – старий, немічний чи боягуз, який злякався найвищої, що дарує природа, розкоші?
…Малґося опустила руку, якою підпирала обличчя, глянула на незаймане крісло і аж тепер вгадала – то був він…
Але чому, чому, – не переставала печалуватись, – не захотів Назарій зазнати тієї миті радості, яка кожного разу з’являється в житті – немов уперше?!
* * *Мовчанка за столиком в альтанці ставала щораз то тяжчою, приятелі втомилися згадувати про Назарія й, певне, щоб не зрунтати тугу за відсутнім товаришем, отець Павло, вийнявши з течки удвоє складений учнівський зошит, розгорнув його й почав читати вголос вміщений у ньому запис. Був то знайдений у Назарієвому архіві діяріюш, який заговорив тепер до присутніх живим звуком.
…Я впевнився, що русалка, яка з’явилася переді мною, коли я проходжувався під скалою над плесом Пістиньки, була Мирослава. Побачив її в натурі, й цього вистачало мені для того, щоб потім провести на папері першу лінію рисунка й почати роботу над задуманим образом Нареченої у вінку. Й ще не знав я того, що творча пасія забере в мене весь вільний час у подальшому моєму житті.
А тоді, спалений соромом, стояв я, немов укопаний, позаду неї, намагаючись запам’ятати лінії її прекрасного тіла, й коли отямився, пройняв мене неймовірний страх, що русалка озирнеться і, впізнавши мене, втече, а щонайприкріше – присоромить, й ніколи більше не доведеться мені її побачити.
Та проминуло трохи часу, і я, завершивши рисунок, зрозумів, що контури русалчиної постаті, хоч і бездоганні, проте можуть служити хіба лише матрицею для змалювання
