Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
«Це те, що залишилося від колись могутньої Еллади – людська краса, й продовжує вона жити в мистецтві й людській пам’яті. Я вперше побачив її на амфорі, яку знайшов у скіфській могилі археолог Смішко…»
Назарій перегорнув ще один листок, і на ньому я побачив охопленого неймовірним болем вусатого козака, посадженого на палю.
«Це, – сказав мій приятель, – смерть нашої свободи, яку ми втратили».
А з наступного листка глянуло на мене затягнуте більматою полудою око в трикутному обрамленні.
«Що це?» – спитав я.
«Видуманий людьми Бог, який байдужим оком споглядає на жорстоку руйнацію створеного ним самим світу і не хоче чи не може сподіяному зарадити».
Я, глибоко віруючий, готувався вступати на теологію, й мене обурило мальовидло приятеля.
«Це богохульство!» – сказав я.
У тоні Назарієвої відповіді вчув я ненависть і біль.
«А чому твій Бог, – заярився приятель, – якщо він існує, дивився своїм всевидящим оком на горе закатованих москалями людських трупів у тюрмах на початку нинішньої війни? Чому байдуже дивиться й тепер на валки чорних людей, яких німецькі шуцмани ведуть на розстріл до Шепарівського лісу і вбивають їх лише тому, що вони жиди? Чи то не з сорому заслоняє Господь свій зір більмом байдужості?»
Й тоді я відчув потребу витягнути товариша з багна зневіри.
«Ти повинен прийти до сповіді, Назаре, тобою оволоділо зло», – сказав я.
«Мною оволодів сором за Бога і за себе… Й коли стану таким малярем, якого визнає Україна, намалюю її, мов наречену у вінку. Бо не примарний Бог, а краса врятує світ… Так сказав один великий письменник».
Мені вдалося намовити товариша піти до мого сповідника – пароха в Залуччі над Прутом – отця Лучківа.
* * *Павло й Назарій вибралися до Залуччя в суботу після лекцій. Було їм любо удвох ходити на прогулянки у вільний час, коли над ними переставала тяжіти ґімназійна дисципліна і страх перед опитуваннями, а ще суворий денний розпорядок у бурсі на вулиці Міцкевича під недремним оком настоятеля – учителя фізкультури Ілька Гаврилюка, якого бурсаки прозивали Пархом за його набридливе понукування: «Ти парху один, ти ще і досі спиш; де ти вештався дотепер, паршива вівце, що я не бачив тебе за книжкою; якщо принесеш хоч одну двійку вухату, то вижену тебе на село свині пасти!»
Погрози Парха спудеїв не надто лякали: настоятель швидко добрів і таки ревно дбав, щоб ґімназисти були нагодовані й спали в чистій постелі. Проте вони набагато краще почувалися, коли позаду них залишався величний ґімназійний ґмах і обгороджене високим парканом бурсацьке подвір’я, а попереду піднімалася в піднебесся поросла ліщиновими кущами Воскресінецька гора, від стіп якої розбігалися увсебіч дороги – до притуленого під обривистими скалами над Пістинькою Микитинського урочища, до тисового лісу в Княждворі, а теж до поромної переправи через Прут у Тростянці, за якою височіла опукла гора Погорілець, в підніжжі котрої прикуцнуло рідне Павлове село Залуччя з ґонтом битою трибанною церковкою й чепурною плебанією славного на всю околицю своїми проповідями отця Івана Лучківа.
Приятелі минули вже Королівку, в Тростянці переправились чайкою на правий берег Пруту, а відчуження між хлопцями, час яким завше проминав у балачках, не тепліло; мовчанка для обох була гнітючою, та переступити межу, що пробігла між ними під час попередньої розмови, не наважувався жоден. Павло не міг збагнути, як може українець зневіритися в Богові, адже українство і християнство – кровно споріднені поняття: навіть найменша спроба резекції знівечила б усталену народженням і вихованням людину, і стала б вона враз із особистості неусвідомленою особиною, якій місце не в суспільстві, а в стаді. А Назарія холодом діймала порожнеча, яка після розмови з археологом Смішком на розкопках поволі і вперто вповзала в душу, розпаношувалась на місці віри, й Назарій не знав, чим її заповнити. А вона зяяла, немов рвана рана, й хлопець шкодував за тими хвилинами, коли намальований на іконі Бог, що був образом всесилля і премудрості, ще не встиг стати для нього наївним мальовидлом богомаза.
Й тому Назарій послухався Павла й погодився піти на сповідь до отця Лучківа, проповіді якого не один раз слухав під час Служби Божої в Залуччі. Не вчував у них фальшивої єлейної тональності, – і не про чуда говорив священик мирянам, а про чистоту душі й тіла, про національний патріотизм та про людську гідність.
З покою до вітальні вийшов сивуватий добродій з ледь поораним дрібними зморшками обличчям, короткострижений і геть не схожий на того священнослужителя, що в ритуальному облаченні виходив із захристія перед престол з кадильницею в руці й обкурював мирян пахучим димом мірри; який з’являвся у Царських вратах зі Святими Дарами, закликаючи вірних припасти до найсвятішої сутності Всевишнього, а потім з амвону навчав їх правди і добра. Здався Назарієві всечесний отець Іван схожим на батька – боднарівського вчителя, котрий теж ніс у світ науку добра, хоч не мав при тому ні панагії, ні мітри, ані єпитрахилі.
Отець привітався з хлопцями, Павло поцілував його в руку. Назарій цього не зробив: вітаючись, він сторожко глянув в очі священикові, ніби збоявся, що побачить у них осуд за гординю, й заспокоївся, зігрівшись теплом, що на мить зблиснуло в очах отця. Священик, помовчавши хвилину, промовив до Назарія:
«Ви бажаєте порадитись зі мною?… Знаю про це від Павла. То прошу, зайдемо до покою, там нам ніхто не заважатиме».
Павло зрозумів, що його присутність зайва, він сказав, ніби виправдовувався:
