Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
«Навідаюсь до мами. Прийду в обід».
Назарій насторожився. Він не мав наміру дотримуватись сповідального ритуалу – вклякати перед отцем, який заслонить його єпитрахиллю: Назарій змалку знав правила поведінки на сповіді, до якої в дитинстві приходив перед Великоднем, й кожного разу нітився від приниження. Та й отець Лучків не був для нього святим, а вчителем порядності: хлопець ловив кожне слово проповідника і сприймав так само, як науку батька на уроках у школі. До того ж Назарій не почувався винним за свої сумніви у правдах віри, – відчував лише потребу порадитися й збагнути, яка ж то невідома сила має заповнити порожнечу, витравлену в душі несправедливістю і горем, що зморило людство з вини Божої байдужості.
Та враз Назарій відчув полегшу: отець Іван, такий звичний і доступний, як і Назаріїв батько, сів у фотель, вийняв з папіросниці цигарку, черкнув колісцем запальнички, припалив, порухом руки запропонував гостеві сісти навпроти й запитав, ніби й не знав причини візиту ґімназиста:
«Який клопіт привів вас до мене, юначе?»
«Сумніви…» – коротко відказав Назарій.
Отець випустив з уст колечко диму – та невже священики теж курять, подумав Назарій – і проказав ніби й не до співрозмовника, а до самого себе:
«Сумніви не засмучують Господа, а втішають, бо створив він нас мислячими істотами. А без сумнівів немає мислення».
На хвилину запала мовчанка, отець чекав від Назарія його мови.
І хлопець враз виборсався із гнітючої мовчанки, що засмоктувала його, немов трясовина, й випалив, набравшись відваги – ще мить і не посмів би поставити отцеві такого зухвалого питання:
«Скажіть, всечесний отче: ваша віра в Бога ґрунтується на внутрішніх переконаннях, чи ви приймаєте без застережень богословську науку?»
Отець Іван у подиві звів брови – такого в болісті продуманого питання не міг сподіватися від зелепужного ґімназиста, проте вдоволений полиск таки промайнув у його пильному погляді: як катехит, він завше радо підтримував на уроках релігії в школі бесіди з мислячими школярами й, будучи вченим богословом, намагався зацікавленим учням пояснювати навіть те, що поясненню не піддавалося й мусило сприйматися на віру.
«А чи ти задумувався, сину, – священик перейшов на фамільярний тон, – чому життя на світі так створено, що одне явище обумовлюється іншим, й не жили б на землі хижі звірі, якби не було травоїдних; чому в організмі кожної живої істоти один орган зумовлює функціонування іншого; чому проти отруйних бактерій організм утворює імунітет, чому кисень, а не азот, наприклад, підтримує життя; чому вуглекислий газ для людей і тварин згубний, а для дерев і трав життєдайний; чому зорі, а їх мільярди, кожна має свою орбіту й у своїх вічних мандрівках вони між собою не стикаються; хто регулює рухом астральних тіл, хто наказав мурахам рятувати від згубних личинок ліс; чому соловій тішить нашу душу музикою природи, а чорний крук віщує своїм карканням лихо… Хто ж то тримає в руках віжки Всесвіту, як називається та сила?»
«Гармонія», – впевнено мовив Назарій.
«Бачиш, ти назвав іншим йменням самого Бога».
«Хай буде так, всечесний отче: гармонія – це Бог. Але ж вона не є живою субстанцією, не має зримого образу, а тільки енергію, яка буває доброю й лихою, чому ж людина віддала цій силі свій образ і твердить, що взяла його від Бога? Чому богословіє втовкмачує вірним, що Господь все бачить, на все дає дозвіл, допуст і навіть дозволяє благати в нього допомоги й порятунку, і, як бачимо сьогодні – марно. Як я можу вірити в доброту тієї гармонії, коли вона не стримує зла й, існуючи незримо і незалежно, немов магнетизм, діє дико й свавільно? Чому наш народ карається віками в неволі, чому він так давно відбувся як суспільна організація і не має права нині існувати самобутньо?»
Цієї миті з обличчя отця сповзла світла маска доброти, й голос його затінився роздратуванням.
«До вас, юначе, – промовив отець, – добирається небезпечна бацила атеїзму, що, мов корозія, роз’їдає душі. Бережіться такого стану, він нівечить святощі – недарма нинішня тоталітарна влада оголосила атеїзм своєю ідеологією… Згадайте слова Вольтера: «Якщо ви втратили віру в Бога, то видумайте його…» Бог – це шлях, і ви заблукаєте на ньому без його опіки… А втім, аби пізнати суть атеїзму, треба спочатку розгадати таємниці Біблії. Читайте цю книгу…»
«Але ж той шлях, – не здавався Назарій, – розбігається у двох напрямках. Адже став Сатана, десниця Бога, володарем пекла. Хіба нині не ступило людство на стезю Сатани: ідеологи, які обіцяли земний рай, створили пекло на землі й не з Божим образом прийшли у світ, а в машкарі дияволів».
«Й тому лише віра може врятувати нас, бо вона – то страх перед власною совістю, перед стидом», – закінчив дискусію отець.
Назарій замовк, упокорений: священик заговорив до нього його власними думками, в сумнівах зродженими.
Враз відчинилися двері до покою, й на порозі стала вродлива дівчина. Струнка, з дискретною опуклістю грудей, а личко ніби росою вмите, і яріли на ньому ясно-сині очі – запитливі: хто ж це прийшов у гості?… Й відчув цієї миті Назарій, як між ним і панною промайнула сліпуча блискавка, і він не міг собі пояснити, що ж то трапилося щойно…
«Знайомтесь, Назарію, – промовив отець, – це моя доня Мирослава. – Він порухом руки затримав дівчину, яка, збентежена, ступила крок назад. – Заходь, заходь, дитино, чей між нами секретів немає… – Й, помовчавши, додав, звертаючись до гостя: – Це правда, нас тільки двоє, позаторік я повдовів».
Назарій не відводив від панни погляду, та враз опустив очі, наче злякався її вроди. Й подумалось йому: ось втілення
