Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Отець Павло вписував у спільний діяріюш ще одну згадку…
Уроки малювання вів у нас відомий нині у Сполучених Штатах художник Микола Гарасим. Був то бравий кавалер, на якого заглядалися старші ґімназистки: наприкінці війни він одружився з одною й подався з нею в еміґрацію. А жаль: мали б ми тепер у нашій незалежній Україні знаменитого митця. Кажуть, хто зустрічався з ним в Америці, став він статечним добродієм, та з виду майже не змінився: такий самий, як був у молодості – з неслухняним чорним чубом, з випнутими монгольськими вилицями – певне, колись його предкам додалось чужинецької крові від ординців татарського нойона Телебуги, котрий в часи князя Льва Даниловича прорвався через Галичину в Татри, де знайшов свою кончину.
Одного разу на уроці малювання учитель перестав відкривати перед учнями таємниці грецького, римського та єгипетського мистецтва – дав їм півгодини часу на власну творчість. Й тоді Назарій спортретував Гарасима в шаржованому стилі: мав він знадібне для шаржу обличчя.
Пан Гарасим нервово проходжувався між рядами парт, заглядав до учнівських альбомів, у яких семикласники, хто як умів, трудилися над своїми першими творіннями, й кого заохочував, якщо рисунок хоч трохи йому імпонував, а кому докоряв, мовляв «курка лабою краще нарисує»… Й минаючи нашу з Назарієм парту, різко зупинився, мовби наштовхнувся на якусь перепону, сягнув рукою до Назарієвого альбома, взяв його, підніс до очей і вигукнув:
«Та як ти смів, це ж на мене карикатура!.. Але ж яка схожість!» – додав із задоволенням.
Довго приглядався, добрів, потім згріб з парти всі замальовані листки, перегортав їх, оцінював поглядом кожен витвір і врешті мовив упівголоса:
«Талант. Справжній талант… І де ти того навчився?» – спитав, дивуючись.
«Може, й у вас, пане професоре, – знизав плечима Назарій. – Та це я сам…»
«Сам?! Як – ти ніколи не бачив картин Трутовського, Боровиковського, Устияновичевого «Мойсея», портретів Мурашка, «Вірсавії» Шевченка?»
«Я й не всіх, про кого ви говорите, знаю…» – ледь чутно прошепотів Назарій.
«Він не знає! – ще голосніше вигукнув учитель. – Він нічого не знає, а як малює!.. То збери всі свої мальовидла, які маєш удома, і приходь у мою майстерню. На вулицю Куліша. Там побачиш на дверях парсуну єгипетського фараона…»
Ніхто не знає, якої майстерності досяг би Назарій у малюванні, якби його вчитель квапно не зібрав манатки і зі своєю молодою дружиною не сів у останній поїзд, що вирушив з Коломиї до Бухареста. А за морем – он як він розвинув свій хист! Тут годі було б… Правда, у воркутинському концтаборі Назарій малював портрети совєтських вождів, за що табірне начальство нагороджувало його подвійною порцією баланди й гнилою цибулиною… Не берім йому цього за зле. Його учитель побудував у Болоньї картинну ґалерею за кошти від проданих власних картин, а Назарій за свої вилабудався з дистрофії й позбувся цинги…
Чи бували ви в нього вдома? Я побував не раз і не міг надивитися на жіночі портрети, що він їх намалював. Мав їх багато, всі вони були різні, і в мене склалося враження, що Назарій шукав якогось одного обличчя, яке стало б символом жіночої краси, а може, й світу.
* * *Перед вечером служниця прочинила двері до покою й прошепотіла до отця: «Приходив пан Павло й просив передати, що заночує в мами», – і тихо зникла у сутінку вітальні.
На душі в мене полегшало: не буде потреби звірятися перед товаришем, про що ми з отцем розмовляли, – звичайно, знав Павло, що не була то ритуальна сповідь, то й розпитуватиме. У мою душу, де щойно зяяла порожнеча на місці втраченої віри, увійшов спокій. Сумніви щодо богословських правд не покидали мене, проте розмова з отцем заспокоювала їх: була вона світською й давала мені право дискутувати з авторитетною людиною, не міняючи своїх поглядів. Повага отця до моїх переконань ставила мене з ним у рівноправне становище, і я вкотре усвідомив свою значимість не як гординю, а як упевненість у собі самому.
Мирослава, спершись рукою на батькове плече, уважно придивлялася до мене, і я відчував, що не зовнішність мою вона оцінює, а ніби намагається проникнути в мою душу. Я нітився від того погляду, щораз то дужче захоплювався нею й приборкував у собі глухі ревнощі до елеґантного штрамака Павла, який міг їй сподобатися, – усвідомленням, що він після закінчення теології буде змушений висвятитися в целібат, що його запровадив у станіславській єпархії єпископ Григорій Хомишин.
Моє зачарування вродою панни враз остудилося від напутнього слова отця Івана, яке прозвучало, немов благословення:
«Ідіть з Богом, юначе, і не сходьте з дороги, прокладеної для вас Всевишнім… Однак скажіть мені, якщо вже знаєте: чого ви хочете досягти на тій дорозі і якими ділами…»
«Моя пристрасть, отче, – відказав я, – малювання. Хочу стати художником, щоб відтворити в малюнках гармонію світу, про яку щойно говорили».
При цих словах я пильніше глянув на Мирославу, що стояла переді мною, ніби наготовилася позувати. І цієї миті я втямив, що намалювати її не зможу, бо ніколи не бачив оголеної жіночої натури. А чей не мало б людство скульптурного образу Афіни, якби Фідієві не позувала жінка. Я про це подумав і відчув пекучу жагу в тілі, коли в думці роздягнув дівчину. Її привабливий образ уже просився на папір, та я збагнув, що без моделі не зможу взятися за роботу…
Настав крайній час прощатися, і я скористався з цього, щоб утекти від тієї краси і від гріха. Панна Мирослава провела мене через вітальню до виходу
