Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Починай!
Тоді вона зітхнула й сказала:
– О, як би мені хотілося поїхати на бал! – та так натурально, що її тато відчайдушно закліпав, а мама вигукнула:
– Ну що за диво!
Ці знаки схвалення змусили Попелюшку забути свою роль, і вона, похитавши головою, сказала:
– Ви не повинні зі мною лозмовляти.
Негайно ж настала глибока тиша, й почулися три удари в стіну. Попелюшка здавалася переляканою, але перш ніж вона згадала, що повинна сказати: «Що це таке?», задня сторона вогнища відкрилася, як двері, й звідти із певними труднощами вилізла її хрещена мати – чарівниця. Її зображувала Нен – у червоному плащі, загостреному капелюсі та з чарівним жезлом в руках, змахнувши яким, вона сказала надзвичайно урочисто:
– Ти поїдеш на бал, моя люба!
– Так зніми з мене це і покажи всім моє чудове платтячко! – вигукнула Попелюшка.
– Ні-ні, ти повинна сказати: «Як же можу я їхати в такому лахмітті?» – зупинила її хрещена, причому своїм звичайним голосом.
– А, точно! – і принцеса, анітрохи не бентежачись, повторила цю фразу.
– Я перетворю це лахміття на чудову сукню, бо ти гарна й добра дівчинка, – сказала чарівниця вже тоном, який відповідав її ролі, й, розстебнувши сірий фартушок Попелюшки, зняла його.
Під ним виявився розкішний наряд. Бесс вдягнули як придворну даму – в атласну сукню, до якого був пристебнутий довгий рожевий шовковий шлейф. Хресна наділа на Попелюшку корону з рожевим і білим пір’ям і дала їй пару туфельок зі срібного паперу. Дівчинка вдягла їх і, піднявши спідницю, звернулася до публіки:
– Це мої клишталеві туфельки! Які вони гарненькі, плавда?
Вона була в такому захопленні від них, що неохоче повернулася до своєї ролі:
– Але у мене немає екіпажу, мамо!
– Він зараз приїде! – вигукнула Нен і так змахнула жезлом, що ледве не збила корону з голови принцеси.
І тут настав найефектніший момент вистави. Спочатку глядачі побачили мотузку, яка тягнулася по підлозі. Потім Еміль голосно скомандував за сценою: «Нахиляй!», а Сайлес пробасив: «Тримай так!», і мотузка натяглася, почувся сміх, і з’явилися чотири величезні сірі щури з тремтячими ногами і досить дивними хвостами, але з чудовими мордочками, на яких, як справжні очі, блищали великі чорні бісеринки.
Вони везли або, вірніше, удавали, що везуть, чудовий екіпаж, зроблений з половини гігантського гарбуза Роба. Він стояв на колесах від візка Тедді, пофарбованих жовтою фарбою під колір карети. Попереду було влаштовано сидіння, на якому розташувався гарненький маленький кучер у білій перуці з вати, трикутному капелюсі, червоних панталонах і прикрашеному позументами жупані. Він так голосно плескав довгим бичем і так сильно натягував віжки, що його коні найнатуральнішим чином підіймалися на диби. Кучером був Тедді. Коли він із сяючим від захвату личком глянув на публіку, всі мимоволі зааплодували йому, а дядько Тедді сказав:
– Якби я зустрів такого чудового кучера, то найняв би його негайно!
Екіпаж зупинився. Хрещена мати посадила в нього Попелюшку, і та поїхала, пославши публіці повітряний поцілунок. Її кришталеві черевички стирчали попереду, а рожевий шлейф тягнувся позаду, бо за всієї елегантності екіпажу він все-таки був трохи затісний для її високості.
Друга дія відкрилася балом, на якому були присутні Нен і Дейзі, оздоблені, як павичі. Особливо добре зображувала старшу сестру Нен, яка, походжаючи залом палацу, кидала зневажливі погляди на уявних дам. Принц сидів на самоті на вельми нестійкому троні й, поглядаючи з-під величної корони, крутив шпагою і з захопленням дивився на розетки своїх черевиків.
Коли увійшла Попелюшка, він вигукнув:
– О, хто це? – й одразу запросив її танцювати, а сестри нахмурились і стали дивитися в бік.
Чарівна парочка танцювала дуже гарно. Правда, шлейф принцеси дуже заважав їй, а принц Роб кілька разів спотикався об свою шпагу, але танцюристи успішно подолали всі труднощі.
– Зніми з ноги туфельку, – шепнула пані Джо, коли після закінчення танцю дама хотіла сісти.
– О, я й забула, – сказала Попелюшка і, знявши срібну туфельку, акуратно поставила її посеред сцени.
– Ну, тепер ти повинен відшукувати мене! – крикнула вона принцу й побігла, а він, схопивши туфлю, кинувся за нею.
У третій дії з’являється, як відомо, герольд з туфелькою. Герольдом був Тедді в тому ж самому костюмі кучера. Він засурмив у ріжок, і пихаті сестри спробували надіти туфельку. Нен навіть удала, що хоче відрізати собі великий палець ножем для паперу, і так добре виконала цю операцію, що герольд злякався й попросив її бути обережніше.
Потім покликали Попелюшку. Вона прийшла, приміряла туфельку і, коли та прийшлася їй впору, крикнула:
– Я плинцеса!
Дейзі заплакала й почала просити в неї вибачення, а Нен, яка любила трагічні сцени, трошки змінила п’єсу і в удаваній непритомності впала на підлогу, де і пролежала до кінця, з великим інтересом спостерігаючи виставу.
До фіналу залишалося вже трошки. Негайно ж вбіг принц, впав на коліна й гаряче поцілував руку Попелюшки, а герольд так голосно засурмив у ріг, що мало не оглушив усіх присутніх.
Не встигла опуститися завіса, як принцеса втекла зі сцени до батька з криком:
– Тату, ну як, чи добле я глала?
А принц і герольд, озброївшись бляшаним ріжком і дерев’яною шаблею, почали фехтувати.
– Все було чудово! – в один голос повторювали глядачі, обсипаючи похвалами артистів.
Коли шум затих, з’явився Нет зі своєю скрипкою.
– Т-с-с! Тихіше! – закричали діти.
Все замовкло, і Нет заграв.
Баери думали, що він вибере якусь з минулих, добре розучених п’єс, але, на свій подив, почули нову, чарівну мелодію, яку Нет грав так впевнено і з таким почуттям, що вони з подивом переглянулися, не вірячи своїм вухам. Це була одна з тих пісень без слів, які зачіпають серце, розповідають про тихі сімейних радощі й надії й приносять слухачам найвищу насолоду. Тітка Мег поклала голову на плече Демі, бабуся витерла очі, а пані Джо глянула на пана Лорі й шепнула:
– Це ти написав?
– Я хотів, щоб хлопчик подякував вам по-своєму, – відповів, нахилившись до неї, Тедді.
Коли Нет закінчив і хотів піти, пролунали бурхливі оплески, і його попросили зіграти ще раз. Він повторив пісню, причому здавався таким щасливим, що всі глядачі були зворушені. А потім заграв веселі старовинні танці, під які ноги зарухалися самі собою, й не неможливо було всидіти на місці.
– Відсунемо меблі! – крикнув Еміль.
Вмить стільці опинилися біля
