Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Пастор уважно стежив за Джемсом і, бачив, що той добре виконує завдання, тож вирішив допомогти хлопчикові. Він часто зустрічав Джемса в лісі, де рубали дрова, бачив, як той повертався додому, тягнучи санчата й одночасно щось повторюючи. «Хлопчик гідний поваги, – думав пастор. – Цей урок приніс йому користь, а потім я дам йому що-небудь легше».

У різдвяний святвечір величезний віз з дровами під’їхав до маленького будиночка. Робітник скинув їх біля дверей і поклав новеньку пилку та листок паперу, на якому було написано: «Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає».

Прокинувшись вранці в перший день Різдва, Джемс, що не мріяв ні про які подарунки, побачив біля ліжка теплі рукавички, які мати виплела йому своїми хворими руками. Він дуже зрадів подарунку, але ще більше ніжним словам матері, коли вона назвала його «добрим сином».

Коли ж Джемс побачив біля вхідних дверей купу соснових і дубових дров та прочитав записку, то здогадався, хто їх прислав і зрозумів намір пастора. Він подякував йому й старанно взявся за роботу. Того дня інші діти гралися й веселилися, а Джемс пиляв дрова. Однак, гадаю, що з усіх міських хлопчиків найщасливішим був саме той, який, надівши нові рукавички, весело наповнював ящик дровами для матері.

– Це чудова розповідь! – вигукнув Ден, який любив прості історії з реального життя значно більше, ніж чарівні казки. – Цей хлопчик мені подобається.

– Я можу колоти для тебе дрова, тітонько Джо, – сказав Демі, дуже задоволений, що знайшов новий спосіб заробляти гроші для своєї матері.

– А тепер розкажіть що-небудь про поганого хлопчика, – попросила Нен. – Мені такі історії більше подобаються.

– Ні, краще про погану, вперту дівчину, – порадив Томмі, все ще ображений на Нен.

Але пані Джо більше не розповіла нічого. Поглянувши на Роба, вона побачила, що малюк міцно спить, стискаючи в пухкенькій руці останнє кукурудзяне зерно. Зі своїм скарбом пані Джо піднялася нагору й поклала його в ліжко.

– Подивимося, хто ще прийде, – сказав Еміль, для більшої спокуси відкривши двері.

Мері-Енн пройшла повз першою, діти покликали дівчину, але її вже попередив Сайлес, і вона тільки засміялася, але в кімнату не увійшла. Раптом в залі почувся гучний голос, який наспівував:

Ох чому, ох чому, у мене на душі такий сум…

– Це дядько Фриц, – зрадів Еміль. – Смійтеся всі й він неодмінно увійде.

Гучний вибух реготу пішов за цими словами, й пан Баер увійшов до кімнати, одразу запитавши:

– Чому це ви так смієтеся, діти?

– Ага! Попався! Попався! – закричали всі й зачинили двері. – Вам не можна буде вийти звідси доти, поки ви не розповісте якусь історію.

– Он воно як! Ну що ж, я й не хочу нікуди йти, тут так весело. Зараз же заплачу вам свою данину.

І пан Баер, сівши зручніше, почав розповідати:

– Багато-багато років тому твій дідусь, Демі, поїхав у велике місто прочитати проповідь, щоб зібрати кошти для притулку бідних сиріт, який задумали відкрити добрі люди. Його промова справила сильне враження на вірян, тож сума винагороди була значною.

Коли пізно ввечері він повертався додому, по дорозі йому трапилося дуже безлюдне місце – наче створене для грабіжників, тільки-но встиг подумати дідусь, як з лісу вийшов чоловік досить підозрілого вигляду й зупинився, ніби чекаючи на подорожнього.

Дідусь занепокоївся, згадавши про гроші, й спочатку хотів повернути назад, але кінь його дуже втомився, до того ж йому не хотілося підозрювати, можливо, зовсім невинну людину.

Тож він прямував далі, а коли під’їхав ближче й побачив, яким блідим, слабким й обірваним був той чоловік, йому стало соромно за свої підозри й, зупинивши коня, він сказав: «Ви, напевно, втомилися. Хочете, я підвезу вас?».

Незнайомець дуже здивувався, й спочатку нічого не відповідав, наче перебуваючи в нерішучості, а потім все-таки сів в екіпаж. Він, мабуть, не мав ані найменшого бажання заводити розмову, але дідусь, як завжди, доброзичливо заговорив про те, який важкий цей рік, скільки доводиться страждати бідним і як їм іноді буває важко.

Дідусів супутник трохи пом’якшав від ласкавого поводження й розповів, що довго хворів і не міг знайти роботу, що в нього багато дітей і годувати їх нічим, і відчай його не відпускає. Дідусеві стало так шкода чоловіка, що він забув свій страх і, запитавши в бідняка ім’я, сказав, що постарається знайти йому роботу в найближчому місті, де в дідуся були друзі.

Він хотів записати його адресу, а для того, щоб дістати папір і олівець, треба було вийняти туго набитий гаманець. Незнайомець не міг відірвати від нього очей. Тоді дідусь, хоч і злякався цього погляду, але сказав якомога спокійніше: «Я везу трохи грошей для бідних сиріт. Дуже хотів би, щоб вони були моїми власними – тоді я з радістю поділився б з вами. Я не багатий, тож знаю, що доводиться виносити бідним. Ось ці п’ять доларів мої, це подарунок від мене для ваших дітей».

Похмуре обличчя нещасної людини просвітліло, він взяв п’ять доларів, не чіпаючи грошей сиріт, а біля міста попросився вийти. Дідусь потиснув йому руку й збирався вже їхати далі, коли цей чоловік сказав: «Я був у відчаї, коли ми зустрілися, тож вже налаштувався на пограбування, але ви були такі добрі до мене, що я не зміг зважитися на це. Нехай Господь благословить вас, сер, за те, що ви утримали мене від злочину».

– Дідусь зустрічався з ним після цього? – запитав Демі.

– Ні, але я впевнений, що цей чоловік знайшов роботу й у нього більше не виникало думок про пограбування.

– Розкажи ще що-небудь, дядько! – вигукнула Дейзі.

– Ти повинен, бо тітка Джо розповіла нам дві історії, – підтримав її Демі.

– Тоді, я, навпаки, нічого не винен і прибережу свої історії до іншого разу. Слухати їх надто багато так само шкідливо, як їсти занадто багато цукерок. Я заплатив вам свій штраф і маю йти.

І пан Баер хутко опинився біля дверей. І хоч ватага перехоплювачів кинулася за ним, йому вдалося прослизнути в кабінет. Хлопчики, схопивши облизня, з шумом повернулися назад.

Ця погоня так їх розвеселила, що їм уже не хотілося сидіти спокійно, й вони завелися в піжмурки. Розповідь пана Баера, очевидно, пом’якшила серце Томмі, бо, піймавши Нен, він шепнув їй: «Мені дуже шкода, що я називав тебе поганою, впертою дівчиною».

Нен не залишилася в боргу. Коли після жмурок почали ховати ґудзик і настала її черга, вона шепнула йому: «Тримай міцніше те, що я тобі дам», і так ласкаво усміхнулася, що Томмі не здивувався, коли в