Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Я якось спробую спекти пиріжки з аґрусом, – перебила тітку Дейзі, яка останнім часом знову захопилася куховарством, – хотілося б мені знати, як вона їх робила. Може, так, як я роблю пиріжки з малиною?

– Т-с-с! – сказав Нет і засунув їй в рот набрякле кукурудзяне зерно, щоб змусити замовкнути: ця розповідь мала для нього особливий інтерес.

– Коли пиріжки були готові, пані Крен поклала їх у шафу, не сказавши хлопчикам й слова, бо хотіла зробити їм сюрприз під час вечірнього чаю. Коли ввечері всі сіли за стіл і вона пішла за пиріжками, то одразу повернулася сильно засмучена. Як ви думаєте, що трапилося?

– Хто-небудь їх поцупив? – припустила Нен.

– Ні, пиріжки лежали в шафі, але хтось витягнув з них всі ягоди, піднявши верхню скоринку, а потім повернувши її на місце.

– Яка підлість! – обурилася Нен і глянула на Томмі, ніби натякаючи, що і він здатний на такий вчинок.

– Коли панна Крен все розповіла хлопчикам і показала їм пиріжки, які залишилися без ягід, вони дуже здивувалися й усі в один голос заявили, що не брали аґрусу. «Може, його щури з’їли?», – сказав Льюїс, який найголосніше кричав про свою невинність. «Ні, щури не стали б виймати ягоди, вони просто з’їли б усе цілком. Це зробили чиїсь руки», – відповіла пані Крен, яка була дуже засмучена.

Про пиріжки вона не шкодувала, її непокоїло те, що хтось із її хлопчиків збрехав. Ну ось, потім всі повечеряли й полягали спати. Вночі пані Крен почула стогін і пішла подивитися, чи не захворів хто з дітей. Виявилося, що стогне Льюїс. Він, мабуть, з’їв щось не те й був такий блідий, що пані Крен злякалася й хотіла послати за лікарем.

«Це від аґрусу, – простогнав Льюїс, – я його з’їв і повинен зізнатися в цьому, перш ніж помру». Він злякався, почувши, що покличуть лікаря. «Якщо ти захворів від аґрусу, то я дам тобі блювотного й усе пройде», – сказала пані Крен. Вона дала Льюїсу велику дозу ліків, і до ранку він був здоровий.

«Будь ласка, будь ласка, не розповідайте про це хлопчикам! Вони сміятимуться наді мною!», – просив він, і добра пані Крен обіцяла мовчати. Але служниця Саллі все розбовкала, й бідному Льюїсу було непереливки. Товариші прозвали його «Старим аґрусом» і постійно запитували про ціну на пиріжки.

– Так йому й треба, – завважив Еміль.

– Поганий вчинок завжди відкриється, – повчально промовив Демі.

– Ну, не завжди, – пробурмотів Джек. Він раптом особливо ретельно взявся пересувати яблука на деку, бо завдяки цьому зміг сісти спиною до хлопчиків і приховати від них своє почервоніле обличчя.

– Це все? – запитав Ден.

– Ні, це тільки перша частина, друга набагато цікавіша. Через деякий час після цього в школу прийшов торговець і став показувати хлопчикам свій товар, деякі з них купили в нього гребінці, губні гармошки та інші дрібниці.

В нього також був складаний ножик з гарненьким держаком. Льюїсу дуже хотілося купити його, але він витратив усі свої кишенькові гроші, а зайняти йому було ні в кого. Він довго тримав цей ножик у руці, милувався ним доти, поки торговець не став складати товар, тоді він дуже неохоче повернув його, й торговець пішов.

Але наступного дня повернувся й сказав, що не може знайти цього самого ножика, тож подумав, що залишив його тут. Ножик був перламутровий, і торговцю було шкода втратити його. Хлопчики перезирнулися й оголосили, що не знають, де він.

«Ти довго розглядав його і, мабуть, хотів купити, – сказав торговець Льюїсу, якого дуже збентежила ця пропажа. – Чи справді ти поклав його на місце?». «Так, поклав», – відповів хлопчик, але ніхто йому не повірив: всі були впевнені, що саме він взяв ножик. Скінчилося тим, що після дуже неприємної сцени пані Крен заплатила за ножик, і торговець, бурмочучи, пішов.

– Льюїс його взяв? – запитав схвильований Нет.

– А ось побачиш. Тепер бідному Льюїсу велося ще гірше. Хлопчики постійно говорили йому: «Дай-но мені твій складаний ножик з перламутровою ручкою, Старий аґрусе» тощо. Вони замучили його так, що він став просити додому. Пані Крен намагалася вгамувати хлопчиків, але березультатно – вони не переставали його дражнити. Справді, в таких випадках дуже важко впоратися з хлопчиками. Вони кажуть, що «лежачого не б’ють», але готові без кінця мучити свою жертву.

– Я це знаю, – сказав Ден.

– І я теж, – додав Нет.

Джек нічого не сказав, але в душі не міг не погодитися з цим, бо знав, що старші хлопчики зневажають його з тієї ж причини.

– Розповідай далі, тітонько Джо, – попросила Дейзі. – Гадаю, що він не брав ножичка, але хочу дізнатися напевно.

– Минуло кілька тижнів, але справа не прояснювалася, – вела далі розповідь пані Джо. – Хлопчики цуралися Льюїса, тож він, бідний, зовсім змучився. І вирішив ніколи більше не брехати і так старався виконати будь-яке завдання якнайкраще, що пані Крен стало шкода його, й вона нарешті повірила, що він не брав ножик.

Через два місяці після того випадку в школу знову прийшов торговець і насамперед сказав пані Крен: «Я знайшов той ножик, пані. Він завалився за підкладку мого короба й випав, коли я добряче струснув його під час прибирання. Тож навмисно завернув до вас, щоб повідомити про це. Оскільки ви заплатили за ножик, то можете взяти його. Ось він».

Хлопцям, які все це чули, стало дуже соромно, й вони з таким каяттям стали просити у Льюїса вибачення, що він не міг їх не пробачити. А пані Крен взяла ножик і подарувала хлопчикові. Він беріг його багато років як спогад про те, скільки горя завдала йому брехня.

– Не розумію, чому те, що з’їдено потихеньку, шкодить, а якщо при всіх, за столом, то ні, – задумливо мовив Надутий Качан.

– Може, совість діє на шлунок? – з усмішкою сказала пані Джо.

– Він згадав про огірки, – сказав Нед, і всі засміялися, бо остання подія, що трапилася з Надутим Качаном, була дуже кумедною.

Він нишком з’їв два величезні огірки, й незабаром йому стало зле, тож він звернувся до Неда по допомогу. Той порадив прикласти гірчичники до живота й гарячу праску до ніг. Бідний Качан все переплутав і приклав гірчичники до ніг, а праску – до живота. Його знайшли на току з пухирями на підошвах і пропаленою курточкою.

– А чи