Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Коли він вже помирав, я сказав йому: «Не турбуйся за Мег і за дітей: я подбаю, щоб вони ні в чому не мали потреби». Він усміхнувся й, потиснувши мені руку, весело відповів: «Це зайве. Я подбав про них». Так і є. Коли ми переглянули його папери, то побачили, що фінансові справи його в порядку, жоден борг не залишився неоплаченим, а для Мег відкладено цілком достатньо для того, щоб вона могла жити самостійно, ні в чому собі не відмовляючи. Тож ми зрозуміли, чому він жив так скромно, відмовляв собі в усьому, крім благодійності, й працював, не шкодуючи сил, через що, може, й помер, не доживши до старості. Для себе він ніколи ні в кого не просив допомоги, але для інших звертався за нею часто. Він терпляче ніс свій тягар і трудився спокійно й мужньо. Ніхто не може дорікнути йому ні в чому, такий добрий і великодушний він був. І тепер, коли він помер, всі говорять про нього з такою любов’ю й повагою, що я пишаюся тим, що був його другом. І я теж хочу залишити своїм дітям такий самий спадок, який він залишив своїм, ніж найбільше багатство. Так, щира, сердечна доброта – найкращий капітал. Він залишається недоторканним, коли зникають слава й гроші, це єдине багатство, яке ми можемо взяти з собою з цього світу. Пам’ятайте це, мої хлопчики. Якщо хочете заслужити повагу, довіру й любов, наслідуйте приклад Джона Брука.

Демі пробув вдома кілька тижнів, а коли повернувся до школи, то, здавалося, вже змирився зі своєю втратою. Але насправді це було не так. Він грався, навчався й працював, як раніше, й тільки деякі помічали, як він змінився. Однак зміни були.

Це знала тітка Джо, яка дбайливо стежила за Демі, від душі жаліючи його й намагаючись посісти в його серці місце Джона. Демі рідко говорив про батька, але тітка Джо часто чула його стримані ридання ночами. А коли вона приходила до нього й намагалася заспокоїти, він зі сльозами говорив: «Я хочу бачити тата! О, як я хочу побачити мого тата!». Вони дуже любили один одного, і смерть батька принесла хлопчикові невимовне горе.

Але час брав своє, й потроху Демі переконав себе, що батько покинув його не назавжди, що він тільки деякий час не побачить його, а потім знову зустрінеться з ним, таким же здоровим і люблячим, як раніше.

Із Демі відбувалася не тільки внутрішня, але й зовнішня зміна. У ці кілька тижнів він, здавалося, виріс, кинув свої колишні дитячі ігри – не тому, що соромився гратися в них, як буває з деякими хлопчиками, а просто тому, що вони перестали його цікавити, натомість стали до вподоби серйозніші заняття.

Він із запалом взявся за ненависну арифметику й так старанно навчався, що дядько Фриц був у захваті, хоч й не міг зрозуміти причини такої старанності поки Демі не сказав йому:

– Коли виросту, я стану бухгалтером, як тато. А тому мені потрібно знати арифметику якнайкраще, щоб вести рахункові книги так само добре, як він.

Іншим разом Демі прийшов до тітки й серйозно запитав її:

– Як може маленький хлопчик заробляти гроші?

– Чому ти питаєш про це, мій любий?

– Тато сказав, щоб я дбав про маму й сестер, і я дуже хочу виконати його волю, але не знаю, як почати.

– Він говорив це не про нинішній час, а про ту пору, коли ти станеш дорослим.

– Але мені хочеться почати негайно, якщо можна. Гадаю, я повинен заробляти гроші, щоб купувати різні речі для дому. Мені десять років, і деякі хлопчики в мої роки вже заробляють.

– Ну добре. Тоді чи не хочеш ти згребти все сухе листя на полуничній грядці? Я заплачу тобі за це долар, – сказала тітка Джо.

– Чи не занадто це дорого? Я можу зробити це за один день. Ти повинна вчиняти справедливо й не платити мені більше, ніж слід. Я не хочу отримувати зайве.

– Я платитиму справедливо, мій маленький Джон, і не дам тобі жодного зайвого пенні, – запевнила хлопчика пані Джо, зачеплена бажанням Демі допомагати родині й таким же сумлінним ставленням до справи, яким вирізнявся його батько. – Але треба працювати в міру, не занадто багато. А коли закінчиш, я придумаю для тебе ще що-небудь.

Коли Демі згріб все листя на полуничній грядці, йому доручили збирати тріску в лісі й звозити в тачці в комору – за це він отримав ще один долар. А потім він допомагав переплітати книжки й, працюючи вечорами під керівництвом Франца, терпляче доводив справу до кінця, не дозволяючи нікому допомагати собі. Він був дуже задоволений, коли йому знову заплатили долар.

– Тепер у мене три долари – по одному для кожного, – сказав він. – Мені хотілося б віднести їх мамі. Тоді вона побачить, що я не забув татові слова.

І Демі відправився до матері, яка взяла зароблені ним гроші як найдорогоцінніший скарб і, звичайно, ні за що б не витратила їх, якби Демі не просив її купити що-небудь «корисне» для себе самої й дівчаток, оскільки, як він вважав, вони потребують його піклування.

Бажання підтримувати сім’ю з роками не пропадало, а тільки зміцнювалося в ньому. Говорячи про батька, він завжди з гордістю вимовляв «мій тато» й часто, наче домагаючись почесного титулу, просив товаришів: «Не називайте мене Демі. Я тепер Джон Брук».

Отже, маленький десятирічний хлопчик вступив у життя, отримавши в спадок від свого розумного й доброго батька найголовніше надбання – чесне ім’я.

XX. Навколо вогнища

Коли настали жовтневі холоди, у великих камінах весело запалали дрова. Від сухих соснових трісок, зібраних Демі, яскраво спалахували вузлуваті дубові поліна, які наколов Ден.

Вечори стали довшими, й усі з задоволенням збиралися біля вогню, щоб погратися, почитати або поговорити про плани на зиму. Але найулюбленішим заняттям були розповіді. Діти, мабуть, розраховували, що в пана й пані Баер ніколи не вичерпається запас всіляких хороших історій. Але, врешті-решт, джерело все-таки виснажилося, й хлопчикам довелося розповідати самим, що далеко не завжди виходило вдало.

Свого часу в них були дуже популярні історії про привидів. Діти гасили лампи, давали згаснути вогню в каміні й, сидячи в темряві, розповідали моторошні нісенітниці. Але згодом це привело до того, що Томмі пройшовся уві сні дахом комори, а маленькі хлопчики стали надто нервовими, тож такі розповіді заборонили й довелося придумувати щось інше, без жахів.