Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Ох, Сайлесе, і що ж ви зробили? – вигукнула Нен, посуваючись ближче й дивлячись на нього з гарячим співчуттям.

– Я підповз до нього й намагався зупинити кров, але мені це не вдалося. Він лежав і стогнав від страшного болю й дивився на мене своїми люблячими очима так, що в мене серце стискалося. Я допоміг йому, як тільки міг, а коли сонце стало пекти дедалі сильніше, він почав важко дихати. Я спробував доповзти до струмка, але не зміг, бо він був досить далеко, а я ледь ворушився від слабості.

Тоді я став обмахувати Майора своєю шапкою. Якийсь поранений ворожий солдат лежав недалеко від мене. У нього були прострелені груди, й він помирав. Я запропонував йому свій носовичок, щоб закрити обличчя від сонця, й він приязно подякував мені.

У такі хвилини люди забувають, що вони вороги, й намагаються допомогти один одному. Коли він побачив, як я непокоюся про Майора й намагаюся полегшити його страждання, то повернув до мене своє вкрите потом, бліде від болю обличчя й сказав: «У моїй пляшці є вода. Візьміть її, мені вона вже не допоможе». А в моїй фляшці було трохи горілки. Я дав йому випити, і йому стало легше, а я так зрадів, наче сам її випив. Дивно, як людині стає приємно, коли вдається кому-небудь допомогти!

Сайлес помовчав трохи, наче йому й зараз було приємно згадати про те, як він і його ворог забули свою ворожнечу й допомагали один одному, як брати.

– Що сталося з Майором! – закричали хлопчики, яким хотілося швидше про це дізнатися.

– Я змочив водою його гарячий, сухий язик, і якщо безсловесна тварина може виказати подяку, то він її виявив. Але вода принесла йому мало користі. Страшна рана мучила його, а я не міг винести його страждань. Те, що я зробив потім, було дуже важко, але я зробив це зі співчуття, і знаю, що він пробачив мені.

– Що ж ви зробили? – запитав Еміль.

– Гм! – сказав Сайлес, і на його грубому обличчі з’явився такий страдницький вираз, що Дейзі підійшла й поклала ручку йому на коліно.

– Я застрелив його.

При цих словах всі слухачі здригнулися. Майор був в їхніх очах героєм, і розповідь про його трагічну смерть справила на них сильне враження.

– Так, я застрелив його, щоб позбавити страждань. Спочатку я поплескав його по шиї й сказав: «Прощавай, друже», а потім поклав його голову зручніше на траву, подивився в останній раз в його люблячі очі й прострелив голову. Він помер одразу, бо я добре прицілився. І коли я побачив, що він лежить нерухомо й більше не стогне від болю, то порадів за нього. Але потім – ні, я не соромлюся цього! – обійняв його за шию і заплакав, як дитина, – і Сайлес, розчулений спогадом про свого вірного коня й риданнями Дейзі, провів рукавом по очах.

З хвилину ніхто не говорив ні слова. Хлопчики прийняли розповідь про загибель Майора так само близько до серця, як Дейзі, хоч і не заплакали.

– Мені хотілося б мати такого коня! – стиха сказав Ден.

– А той поранений теж помер? – тривожно запитала Нен.

– Тоді він був ще живий. Ми лежали з ним цілий день, а вночі кілька чоловіків з наших прийшли шукати поранених. Вони, звичайно, хотіли в першу чергу взяти мене, але я попросив їх віднести спочатку його, бо він страждав більше за мене. У нього вистачило ще сили простягнути мені руку й сказати: «Спасибі, друже!». Це були його останні слова, через годину він помер в похідному лазареті.

– Вам, напевно, було легше від того, що ви були добрі до нього, – сказав Демі, на якого розповідь подіяла дуже сильно.

– Так, мені було приємно думати про це, коли я довго лежав зовсім один, поклавши голову на шию Майора, й дивився, як сходить місяць. Мені хотілося поховати мого бідолашного коня як слід, але це було неможливо. Я відрізав прядку волоса від його гриви, вона й тепер у мене. Хочете на неї поглянути?

– Так, будь ласка, покажіть, – сказала Дейзі, витираючи сльози.

Сайлес вийняв з кишені свій «ранець», як він називав старий гаманець, і вийняв з нього складений папірець, в який було загорнуте пасмо білого кінського волоса. Діти мовчки дивилися на цю прядку, яку Сайлес поклав на свою широку долоню, й нікому з них не здавалася смішною його любов до Майора.

– Це дуже хороша історія, вона мені подобається, хоч я й плакала. Дякую, Сайлесе, – сказала Дейзі, допомагаючи загорнути його скарб, а Нен тим часом встигла засунути йому в кишеню жменю підсмажених горіхів. Хлопчики розхвалювали його історію, в якій, на їхню думку, було два герої.

Сайлес пішов, розчулений наданої йому честю, а маленькі змовники обговорювали розповідь Сайлеса, поки не зайшла чергова жертва, якою виявилася пані Джо.

Вона прийшла приміряти на Нен пару нових фартушків, які шила для неї. Їй дозволили увійти, а потім оточили й, пояснивши, в чому справа, зажадали, почути історію. Пані Джо розсмішила їхня чергова вигадка, тож вона одразу погодилася: щасливі дитячі голоси звучали так весело, що вона була рада побути тут, щоб притлумити постійну тривогу про свою сестру Мег.

– Я – перша мишка, яку вам вдалося зловити, хитрі коти в чоботях? – запитала вона, коли її підвели до затишного крісла й запропонували частування.

Їй відповіли, що пальма першості належить Сайлесові і він їх не розчарував. Тож пані Джо потерла лоба, наче це допомогло б їй відшукати в пам’яті потрібну історію.

– Що ж мені вам розповісти? – відтягуючи час, запитала вона.

– Яку-небудь історію про хлопчиків, – пролунало у відповідь.

– Щоб їх було багато, – сказала Дейзі.

– І щоб вони їли що-небудь смачне, – додав Надутий Качан.

– Ви нагадали мені розповідь, написану багато років тому однією милою старенькою. Мені вона дуже подобалася, гадаю, сподобається й вам, бо там йдеться і про хлопчиків, і про смачну їжу.

– Як називається ця розповідь? – запитав Демі.

– «Передбачуваний хлопчик».

Нет відірвав погляд від горіхів, які лущив. Пані Джо усміхнулася йому, ніби знаючи, що в нього на думці.

– Ну, слухайте. У пані Крен була школа для хлопчиків у маленькому, тихому містечку. Заклад був дуже хороший, з традиціями. Шестеро хлопчиків жили в будинку і ще п’ятеро приходили на навчання. Одного з них звали Льюїс Уайт. Його не можна було назвати поганим хлопчиком, але він був дуже боязкий, тому