Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Пан Баер встав, поклав руку на плече свого небожа й, з любов’ю глянувши на нього, сказав:

– Це мені дуже приємно, і я бачу, що можу покластися на всіх вас. Я потрібен у місті й повинен на кілька годин виїхати. Спочатку хотів було звільнити вас від уроків і відпустити деяких з вас додому, але якщо ви побажаєте залишитися й продовжувати так, як почали, то це мене потішить і я пишатимуся моїми милими хлопчиками.

– Ми залишимося!.. Ми вчитимемося!.. Франц буде з нами! – закричали діти, задоволені наданою їм довірою.

– А мама хіба не повернеться додому? – швидко запитав Роб: будинок без мами був для нього все одно, що світ без сонця.

– Ми вдвох повернемося ввечері. Мама зараз потрібніша тітці Мег, ніж вам, і я знаю, що ви охоче відпустите її.

– Так, я відпущу, але Тедді плаче за мамою, він ударив няню й був дуже поганий, – відповів Роб, сподіваючись, що це змусить маму скоріше повернутися додому.

– А де ж Тедді? – запитав пан Баер.

– Ден заспокоїв його та залишився з ним, – сказав Франц, показавши на вікно: було видно, як Ден катає дитину у візку, а собаки стрибають навколо них.

– Я не піду до Тедді, щоб знову його не засмутити, – сказав пан Баер, збираючись йти. – Скажіть Дену, що я доручаю хлопчика йому. Сподіваюся, що ви, старші, сьогодні самі подбаєте про себе, Франц керуватиме вами, а Сайлес за всім догляне. До побачення, хлопці, до вечора.

– Скажіть же нам що-небудь про дядька Джона, – попросив Еміль, утримуючи пана Баера.

– Він був хворий, але страждав всього кілька годин і помер так само, як жив, – тихо і спокійно. Навіть якось грішно затьмарювати таку світлу кончину занадто сильним і егоїстичним проявом сумних почуттів. Ми приїхали вчасно, щоб попрощатися з ним. Він обіймав Дейзі й Демі, коли заснув на руках тітки Мег. Ну все, досить про це, я більше не можу…

І пан Баер квапливо пішов, зовсім пригнічений своїм горем. Джон Брук став його другом та братом, і ніхто не міг йому його замінити.

Весь день у будинку було дуже тихо. Молодші хлопчики гралися в дитячій, старші гуляли, сиділи на вербі й багато говорили про доброго, енергійного дядька Джона, втрату якого вони з кожною годиною відчували дедалі сильніше.

У сутінках повернулися пан та пані Баер. Дейзі й Демі були зараз великою втіхою для своєї матері й не могли її залишити. Бідна пані Джо здавалася страшно стомленою і, мабуть, потребувала такої ж втіхи, бо, повернувшись додому, перш за все запитала:

– Де мій крихітка?

– Ось він я! – відповів тоненький голосок, а коли Ден передавав його матері й вона міцно притиснула його до себе, Тедді додав:

– Мій Денні був зі мною весь день, і я був хороший.

Пані Джо повернулася, щоб подякувати турботливій няні, але Ден відійшов від неї і, махнувши рукою хлопчикам, які збиралися поговорити з пані Джо, тихенько сказав:

– Ідіть, не треба зараз її турбувати.

– Ні-ні, залишіться. Ви всі мені потрібні. Підійдіть до мене, мої хлопчики, адже я не бачила вас цілий день, – і пані Джо простягнула їм руки, а діти оточили її й провели до дверей кімнати. Вони говорили мало, але всіляко намагалися виявити їй своє співчуття.

– Я так втомилася, що ляжу на дивані з Тедді, – сказала пані Джо, намагаючись заради хлопчиків говорити весело, – а ви принесіть мені сюди чаю.

Усі побігли до їдальні, й на столі, накритому для вечері, напевно, не залишилося б нічого, якби не втрутився пан Баер. Було вирішено, що одна партія хлопчиків віднесе мамі чай, а інша віднесе назад посуд. Четверо найулюбленіших хлопчиків були призначені в першу чергу. Франц поніс чайник, Еміль – хліб, Роб – молоко, а Тедді наполіг, щоб йому дали цукорницю, в якій, до речі, коли він доніс її до місця, залишилося на кілька шматків цукру менше, ніж було.

Багатьом жінкам в такій ситуації були б неприємними весь цей шум і біганина: в хлопчиків падали чашки, стукали ложки, попри всі старання поводитися тихо. Але пані Джо це подобалося, бо в неї було ніжне серце. І коли вона згадувала, що в багатьох її підопічних не було батька або матері, вона переживала за них і знаходила розраду в їхній прихильності, нехай і кострубато вираженій.

Це співчуття підкріпила її сильніше, ніж тортик з незвичайно товстим шаром масла, який їй принесли, а слова командора, котрий тихо сказав їй: «Тримайся, тітонько. Це дуже важкий удар, але ти витримаєш», втішили її більше, ніж не цілком чиста чашка з чаєм, у якого був такий дивний смак, ніби туди капали сльози хлопчика, який його приніс. Коли вечеря закінчилася, друга партія хлопців прийшла за посудом.

– Можна мені покласти Тедді в ліжко? Ви так втомилися, мамо, – сказав Ден, простягаючи руки до сонного Тедді.

– Чи хочеш ти піти з Деном, дитинко? – запитала пані Джо свого «повелителя», що лежав на подушках дивана.

– Авжеж, хочу, – не замислюючись відповів Тедді, й Ден гордо випроставшись поніс свого маленького друга в його кімнату.

– Як би мені хотілося зробити що-небудь для вас! – зітхнувши, сказав Нет.

– Ти можеш, мій милий. Принеси свою скрипку і зіграй мені ті чарівні пісеньки, які недавно надіслав тобі дядько Тедді. Сьогодні музика заспокоїть мене краще ніж все інше.

Нет кинувся за своєю скрипкою і, сівши біля дверей кімнати пані Джо, заграв так, як не грав ніколи: він вклав у музику всю свою душу.

Інші хлопчики тихо сиділи на сходах, спостерігаючи, щоб ніхто не порушував тишу в будинку. І так, під охороною своїх дітей, які всіляко намагалися прислужитися їй і втішити, пані Джо нарешті заснула і на якийсь час забула про своє горе.

Упродовж двох днів не сталося нічого особливого, а на третій, відразу після уроків, пан Баер увійшов до класної з листом у руці. Він, здавалося, був чимось зворушений.

– Я хочу прочитати вам дещо, діти, – сказав він.

Хлопці оточили його, і він прочитав їм листа:

«Дорогий брате Фриц. Я чула, що ти не хочеш привезти до нас сьогодні твоїх хлопчиків, вважаючи, що це мене втомить. Ти помиляєшся, і я, навпаки, прошу тебе їх привезти. Присутність товаришів підтримає Демі в ці важкі хвилини, й мені хочеться, щоб вони почули, що скаже батько про мого Джона. Я впевнена, що це принесе їм