Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

І Нет вийняв з-під курточки невелику сову, яка мружила очі, стовбурчила пір’я й здавалася сонною й переляканою.

– Не чіпайте її, зараз буде вистава! – вигукнув Нет, з гордістю дивлячись на свою сову. Він надів на неї вирізаний з паперу трикутний капелюх і окуляри, які надали їй такого вченого вигляду, що глядачі не могли втриматися від сміху. Вистава закінчилася тим, що Нет розсердив птаху так, що вона вчепилася за носовичок і повисла на ньому вниз головою. Її пустили політати, і вона, сівши на купу соснових шишок, стала пильно й з великою гідністю оглядати присутніх, чим дуже всіх насмішила.

– Прочитаєш або розкажеш нам що-небудь, Джордже? – запитав пан Баер у Надутого Качана, коли гамір стих.

– Я дуже багато читав і вчив про кротів, але майже все забув. Вони риють нори, – туди ллють воду, коли хочуть їх зловити, – і вони дуже часто їдять, – сказав Надутий Качан та сів, шкодуючи, що не записав свої спостереження, трохи зніяковілий від того, що всі усміхнулися, коли він навів останній з трьох фактів, які засіли в пам’яті.

– Отже, на сьогодні закінчили, – сказав, встаючи, пан Баер, але Томмі квапливо зупинив його.

– Ні, не закінчили! Хіба ви не знаєте? Адже ми ще повинні піднести декому одну річ! – і він відчайдушно закліпав очима, зробивши окуляри зі своїх пальців.

– А, так, я й забув!.. Ну йди, Томмі! – сказав пан Баер і знову сів, а всі хлопчики, крім Дена, чогось усміхнулися.

Нет, Томмі й Демі вийшли з музею й одразу повернулися з червоним сап’яновим футляром, який Томмі вніс на кращій срібній таці пані Баер. У супроводі Нета й Демі він підійшов до Дена, який нічого не запідозрив та дивився на них так, ніби думав, що вони збираються пожартувати над ним.

Томмі приготував для цього випадку надзвичайно витончену й зворушливу урочисту промову, але, коли настала хвилина говорити, все вилетіло в нього з голови, й він сказав тільки кілька простих, душевних слів:

– Ми всі, Дене, хочемо зробити тобі подарунок. Ти пережив недавно не найкращі часи, й ми в цьому винні. Ось нам і захотілося винагородити тебе й показати, як ми тебе любимо за те, що ти такий молодець. Будь ласка, візьми наш подарунок. Нам так хочеться, щоб він тобі сподобався!

Від здивування Ден почервонів до вух і, ставши одного кольору з футляром, пробурмотів:

– Дякую вам, друзі!

Але, відкривши футляр і побачивши, що в ньому лежить, схопив омріяний скарб з таким захопленням, що всі залишилися задоволені.

– Яка чудова річ! Які ж ви славні хлопці, що надумали подарувати мені цю штуку! Мені страшенно хотілося мати мікроскоп. Давай свою лапку, Томмі!

У відповідь до нього простягнулася безліч лапок: хлопчики, в захваті від радості Дена, оточили його, щоб потиснути йому руку й поговорити про можливості свого подарунка. Під час цієї веселої балаканини Ден глянув на пані Джо, яка щиро раділа від того, що відбувається.

– Ні, я тут ні при чому, – сказала вона у відповідь на вдячний погляд Дена, що ніби дякував їй за цю щасливу мить. – Хлопчики все придумали самі.

Ден усміхнувся й відповів тоном, зрозумілим тільки їй одній:

– І все-таки це ви.

Пробравшись між хлопчиками, він простягнув руку спочатку їй, а потім професору, який так і сяяв, дивлячись на своїх вихованців.

Ден подякував їм обом міцним, сердечним рукостисканням – за те, що вони підтримали його й подарували щасливий будинок і сім’ю. Він не вимовив ні слова, але вони й так зрозуміли, що він міг би сказати, а маленький Тедді висловив за них задоволення, яке вони відчували. Він нахилився з рук батька до свого друга й, обнявши його, сказав:

– Мій милий Денні! Тепер всі його люблять!

– Підійди сюди, Дене, й покажи нам що-небудь у твій мікроскоп, – сказав Джек, якому було так ніяково під час цієї сцени, що він, напевно, пішов би, якби його не втримав Еміль.

– Зараз. Глянь-но сюди й скажи, що ти про це думаєш, – сказав Ден, якому дуже хотілося продемонструвати свій дорогоцінний мікроскоп.

Він поклав туди жука, який випадково опинився на столі. Джек нахилився до окуляра, але раптом підняв голову та з подивом вигукнув:

– Господи, які у нього щелепи! Так ось чому він так боляче щипає, коли його схопиш!

– Він мені підморгнув! – закричала Нен, яка встигла зазирнути в мікроскоп, просунувши голову під лікоть Джека.

Всі помилувалися на жука, а потім Ден показав товаришам безліч дивовижних речей: пір’ячко на крилах нічного метелика, волосся, прожилки листка, які ледь бачило неозброєне око, а під мікроскопом вони нагадували товсту сітку, шкіру їхніх власних пальців, нерівну, ніби на ній були пагорби й долини, павутину, схожу на шовкові нитки, а також жало бджоли.

– Це точно чарівні окуляри, про які йдеться в моїй книжці казок, але тільки ще цікавіше! – вигукнув захоплений Демі.

– Тепер Ден – справжній чарівник, – сказав пан Баер, дуже задоволений, що мікроскоп зацікавив хлопчиків. – Він зможе показати вам стільки цікавого! В нього є те, що для цього необхідно, – терпіння і любов до природи. Ми живемо в повному чудес, прекрасному світі. І цей мікроскоп може багато чого вас навчити… Ну, до побачення, мої милі. Залишайтеся з вашим новим професором природничих наук.

І пан Баер пішов, дуже задоволений цим днем.

XVIII. Урожай

Ділянки дітей цього літа були неабияк доглянуті, тож вересень приніс багатий урожай. Джек і Нед виростили на своїх грядках картоплю – найвигідніший продукт. У них вийшло дванадцять мішків, які вони й продали за хорошу ціну пану Баеру, бо в будинку їли багато картоплі.

Еміль і Франц посіяли пшеницю, змолотили її на току, відвезли на млин і гордо повернулися додому з борошном, якого могло вистачити на багато пудингів і пирогів. Вони не взяли за це грошей, бо, як висловився Франц, «ми ніколи не будемо в змозі заплатити дядькові Фрицу за все, що він для нас зробив, навіть якби ми сіяли пшеницю все наше життя».

У Нета вродило стільки бобів, що його охоплював відчай від думки, що їх треба лущити. Але пані Баер придумала прекрасний спосіб: сухі боби розклали на току, Нет заграв на скрипці, а хлопчики почали танцювати на них кадриль – доти, поки всі боби не полущилися самі. Ця розвага принесла хлопцям велике задоволення.

Натомість шеститижневі боби в