Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Люблячий тебе онук, Томас Бакмінстер Бенг.

Р. S. Якщо ти втрапиш на поштову марку, згадай про мене.

Р. S. S. Цілую всіх, а особливо тітку Ельміру. Чи робить вона, як і раніше, свої смачні торти з корицею?

Р. S. S. S. Пані Баер просить передати тобі уклін.

Р. S. S. S. S. Пан Баер теж, напевно, попросив би, якби знав, що я пишу тобі.

Р. S. S. S. S. S. Тато хоче подарувати мені на день народження годинник. Я дуже радий, бо не знаю, котра година, й часто спізнююся в клас.

Р. S. S. S. S. S. S. Сподіваюся скоро побачити тебе. Чи хочеш ти, щоб я приїхав до тебе?

Т. Б. Б.

Після кожного постскриптуму лунав вибух реготу, а коли Томмі дочитав останній, шостий, то так втомився, що із задоволенням сів і витер рукавом розрум’янене обличчя.

– Ну, а тепер я, – сказав Тедді, який вивчив маленький вірш і горів бажанням його прочитати.

– Він все забуде, якщо йому доведеться чекати, – сказала пані Джо, – а нам так важко було вивчити цей віршик.

Тедді підійшов до столу, вклонився й зробив реверанс, мабуть, не бажаючи нікого образити, й своїм тоненьким голоском швидко розказав вірш, роблячи наголоси на абсолютно невідповідних словах:

Маленькі краплі води

Стають морями.

А десь далеко льоди

Стають шпилями

На поверхні землі.

Наша маленька сім’я

Ніби на кораблі –

Тут живемо всі ми:

Тато, мама і я.

Закінчивши, Тедді заплескав у долоні, знову вклонився й зробив реверанс, а коли пролунали оглушливі оплески, підбіг до матері та сховав голову в неї на колінах, зовсім розгубившись від свого успіху.

Дік і Доллі не писали творів. Вони повинні були спостерігати поведінку тварин і комах, а потім розповідати те, що їм вдалося помітити. Діку це подобалося, і в нього завжди було що розповісти. Коли його викликали, він підійшов до столу і, глянувши на присутніх своїми ясними, довірливими очима, став дуже мило передавати слухачам свої спостереження:

– Я спостерігав за бабками й читав про них у книжці Дена, – сказав він, – тож намагатимусь розповісти вам те, що запам’ятав. Над ставом літає безліч блакитних бабок, у них великі очі й дуже красиві, точно мереживні, крила. Я зловив одну бабку й добре її роздивився. Гадаю, це найкрасивіша комаха з усіх, яких я коли-небудь бачив. Бабки ловлять комах менших за себе й харчуються ними. У них є для цього такий дивний гачок, який згортається, коли вони перестають полювати… Ну, що б ще сказати? А, згадав! Вони кладуть яйця у воду, й ті опускаються на дно, а потім там, в мулі, з них виводяться маленькі, потворні личинки. Вони темного кольору, кілька разів змінюють шкіру й ростуть. Тільки подумайте! Потрібно цілих два роки, щоб вони стали бабками! Ну, а тепер я розповім вам найцікавіше, а ви повинні слухати уважно, бо, напевно, цього не знаєте. Коли для потворної личинки приходить час зробитися бабкою, вона якось дізнається про це, вибирається з води на якусь травичку, а її спинка лопається…

– Ну, в таке я ніколи не повірю! – сказав Томмі, який не вирізнявся спостережливістю, й вирішив, що Дік вигадує.

– Правда, що в личинок лопається спина? – звернувся Дік до пана Баера, який, на превелике його задоволення, ствердно кивнув головою.

– …І звідти виходить бабка, – вів далі Дік. – Вона сидить на сонечку, дедалі міцнішає, а потім, розправивши крильця, летить і ніколи вже не робиться личинкою. Ось все, що я знаю. Але я постараюся підстерегти личинку, коли вона перетворюється на бабку. Як, мабуть, приємно стати бабкою!

Розповідаючи про те, як відлітає бабка, Дік махнув руками, – здавалося, він бачив її та хотів піти за нею. Щось в його обличчі було таке, що наводило на таку думку: настане час і його бажання здійсниться – після довгих років страждань він вибереться на сонечко й, скинувши своє жалюгідне тіло, вбереться в нову, прекрасну форму.

Пані Джо притягнула до себе Діка й, поцілувавши його в худу щічку, сказала:

– Це дуже хороша історія, мій милий, і ти прекрасно все запам’ятав. Я напишу про це твоїй мамі.

Дік сидів у неї на колінах, радісно усміхаючись.

Доллі приготував коротеньку розповідь про качок, завчив її напам’ять і розказав монотонним голосом. Він не любив ні спостерігати, ні розповідати.

– Диких качок дуже важко вбивати. Мисливці ховаються, пускають плавати домашніх качок, щоб ті криками зазивали диких, і тоді стріляють в них. Іноді вони пускають замість живих дерев’яних качок, і дикі припливають подивитися на них. Вони, гадаю, жахливо дурні. Наші качки дуже ручні. Вони їдять страшно багато й постійно пхають свого носа у воду й бруд. Вони не особливо піклуються про свої яйця й дозволяють їх брати.

– Мої не дозволяють! – крикнув Томмі.

– А деякі дозволяють, так говорить Сайлес. Іноді кури висиджують каченят і піклуються про них, але не люблять, коли ті йдуть у воду й починають страшно метушитися. Але маленькі каченята зовсім не бояться води. Я люблю їсти фаршированих качок з яблучним соусом.

– Мій твір про сов, – сказав Нет, коли до нього дійшла черга. І він прочитав твір, написаний не без допомоги Дена:

– У сов великі голови, круглі очі, гачкуваті дзьоби й міцні, сильні кігті. Пір’я в них дуже м’яке й настовбурчене. Сови бувають різних кольорів: сірого, темного, білого й жовтого. Вони літають повільно, майже безшумно, полюють за мишами, маленькими пташками, кажанами і влаштовують гнізда в дуплах дерев або захоплюють гнізда інших птахів. Велика вухата сова відкладає два яйця, більших за курячі, червонувато-бурого кольору. Пугачі натомість відкладають п’ять білих яєць. Вони страшно кричать ночами, ковтають мишей і кажанів цілком, а з того, чого не можуть перетравити, скачують кульки й випльовують їх.

– О, як смішно! – вигукнула Нен.

– Сови не можуть бачити вдень. Вони кидаються при сонячному світлі, як сліпі, а інші птахи ганяються за ними й б’ють дзьобами. Сова вухата дуже велика, майже, як орел. Вона харчується кроликами, щурами, зміями, птахами й влаштовує гніздо в ущелинах скель або в старих, розвалених будинках. Біла сова схожа на яструба, вона живе біля моря та в холодних країнах. Є сови дуже маленькі, які риють нори, як кроти. Найчастіше зустрічається стодола сова. Я бачив таку сову в дуплі дерева. Вона була схожа на маленьку сіру кішку й