Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Ведмеді? – уточнив Роб, який слухав з великим інтересом.
– Ні, пілігрими, бо індіанці на них часто нападали. У них було дуже мало їжі, й вони ходили до церкви з рушницями, й багато хто з них помер. Вони зійшли з кораблів поблизу скелі, яка називається Плімутською. Тітка Джо бачила її й доторкалася до неї. Пілігрими вбили всіх індіанців і розбагатіли, й повісили всіх чаклунок, і були дуже хороші. Мій прапрапрапрадід приїхав сюди на одному з цих кораблів, який називався «Мейфлауер». І вони влаштували свято, День подяки, і ми святкуємо його щороку, і я це дуже люблю… Будь ласка, дайте мені ще трошки індички.
– Вважаю, що з Демі вийде історик: він так ясно й докладно викладає події, – з усмішкою сказав дружині дядько Фриц, відрізаючи нащадку пілігримів третій шматок індички.
– Я мав впевненість, що на День подяки можна їсти скільки хочеш, а Франц каже, що не можна, – невдоволено буркнув Надутий Качан.
– Франц має рацію. Не їж занадто багато, а то ти не зможеш брати участь у сюрпризі, – сказала пані Джо.
– Я постараюся. Але всі багато їдять у це свято, і це подобається мені більше, ніж утримуватися від їжі, – завважив Надутий Качан. Він дотримувався народного повір’я, за яким в День подяки потрібно їсти якомога більше, мало не до розладу шлунка й головного болю.
– Ну, мої пілігрими, не підіймайте великої метушні, побережіть себе для вечора, – сказала пані Джо, коли розлили сидр, і обід закінчився проголошенням тосту за загальне здоров’я.
– Я заберу з собою дітей і поїду з ними кататися, це буде найкраще, – сказав пан Баер. – А ти відпочинь, моя дорога, а то до вечора зовсім знесилишся.
Так і зробили. Всі наділи пальта й капелюхи та поїхали кататися, залишивши пані Баер відпочивати.
Чай пили раніше, ніж зазвичай. Після нього повторилося причісування й миття рук, а потім діти стали з нетерпінням чекати гостей. Мали бути тільки свої: свята завжди справлялися у Баерів у сімейному колі.
Приїхали пан та пані Марч з тіткою Мег, милою й красивою, попри траурну сукню й чепчик вдови, що обрамляв її спокійне обличчя, дядько Тедді з тіткою Емі й принцесою Бесс, яка була більше ніж будь-коли схожа на вінценосну особу – у блакитному, як небо, платтячку та з величезним букетом оранжерейних квітів. Вона встромила по квітці в петличку кожному хлопчикові, що додало їм ще більш елегантного і святкового вигляду.
Тільки один гість був незнайомий і його Баерам представив дядько Тедді:
– Це пан Хайд. Він розпитував мене про Дені, тож я запропонував йому приїхати до вас і переконатися самому, наскільки хлопчик змінився на краще.
Баери зустріли пана Хайда дружньо, задоволені тим, що він згадав про хлопчика. Але поговоривши зі своїм гостем кілька хвилин, пораділи й тому, що познайомилися з ним, – таким цікавим, веселим і простим співрозмовником він виявився.
Обличчя Дена засяяло, коли він побачив свого друга, а той був приємно здивований, помітивши, яка разюча зміна сталася в зовнішності та поведінці хлопчика. Потім друзі сіли в куток і, забувши про різницю в роках та освіті, гаряче заговорили про те, що так цікавило їх обох.
– Пора починати, а то артисти заснуть, – сказала пані Джо.
Вона сама, її чоловік і гості вирушили в клас і сіли перед завісою, зробленою з двох ковдр. Всі діти зникли, але стриманий сміх і вигуки за завісою видавали їхню присутність.
Першими на сцену вийшли гімнасти під проводом Франца й стали показувати свою силу. Шість старших хлопчиків у синіх панталонах і червоних сорочках підіймали гирі й різні вантажі під музику пані Джо, що грала на роялі за сценою. Ден з таким захопленням робив вправи, що деякі почали побоюватися, щоб він не позбивав з ніг своїх товаришів або не жбурнув у глядачів мішок з бобами. Його надихала присутність пана Хайда, а також бажання потішити своїх вихователів.
– Славний, сильний хлопчик, – сказав пан Хайд, ще більше зацікавившись Деном, після того як вислухав про нього докладний звіт. – Якщо я через рік або два відправлюся в Південну Америку, то попрошу вас, пане Баере, дозволити Дену – хоч на якийсь час – поїхати зі мною.
– Хоч нам і шкода розлучитися з нашим юним Геркулесом, – відповів пан Баер, – але я з задоволенням відпущу його з вами. Така подорож принесе йому велику користь.
Ден чув цю розмову, і його серце забилося від радості – адже він побачить нові країни й подорожуватиме разом із паном Хайдом.
Після гімнастичних вправ Демі й Томмі розіграли маленьку старовинну п’єску «Гроші змушують бігти й коней». Демі грав дуже добре, а Томмі в ролі старого фермера був просто чудовий. Він так майстерно наслідував Сайлеса, що глядачі сміялися до упаду. І навіть сам Сайлес так розреготався, що Ейзі була змушена кілька разів вдарити його по спині.
Потім Еміль у костюмі моряка проспівав пісню, в якій багато говорилося про «бурхливі вітри» й «тихі береги», а від приспіву: «Руль під вітер, братці!», який підхоплювали всі хором, тремтіли стіни.
Після Еміля Нед у крислатому капелюсі виконав кумедний китайський танець, стрибаючи при цьому, як величезна жаба.
Оскільки в Пламфілді ніколи не було публічних іспитів, то діти вирішили скористатися нагодою, щоб похвалитися своїми знаннями в арифметиці, правописі й читанні.
Джек здивував публіку надзвичайною швидкістю, з якою робив всілякі обчислення на класній дошці, Томмі відзначився в правописі, а Демі так мило прочитав французьку байку, що дядько Тедді був у захваті.
– А де ж іще діти? – запитували гості, коли завіса опустилася.
– Ось це і є сюрприз, та ще й який! – сказав Демі. Він підійшов поцілувати матір і залишився біля неї, щоб давати пояснення по ходу вистави.
Тітка Джо повела маленьку принцесу – на подив її тата, який ще сильніше, ніж пан Баер, висловлював своє здивування, нетерпіння й бажання якнайшвидше дізнатися, що буде далі.
Нарешті, після досить тривалого шелестіння, стукоту й чутних всій публіці наказів головного розпорядника завіса під звуки тихої музики піднялася, й глядачі побачили Бесс, яка сиділа біля вогнища, зробленого з темного картону. Їй дісталася роль Попелюшки. Сіре платтячко на ній було подране,
