Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

- Він не вбивав Сан Мун і її дітей. Ґа перетворив їх на маленьких пташок і навчив їх сумної пісні. І вони полинули на захід сонця, туди, де ви ніколи їх не знайдете!

Ми раптом замислилися, чи не правда це - може, актриса з дітьми десь ховаються? Адже Ґа живий, чи не так? Але в кого вона, де її тримають? У КНДР легко зробити, щоб хтось зник. А от щоб з’явився знов - який чарівник таке може?

- Якби ви допомогли нам, ми б постаралися допомогти вам, - запропонували ми Букові.

- Допомогти вам? Моя сім’я загинула, друзі загинули, я загинув. Не буду я вам допомагати.

- Гаразд, - сказали ми й стали збиратися. Було вже пізно, і ми зовсім виснажилися.

Я помітив на руці в товариша Бука золоту обручку. Сказав Чучакові її зняти.

Чучак полохливо озирнувся, потім узяв Бука за руку й спробував стягти обручку.

- Туго сидить, - сказав Чучак.

- Слухайте, - сказав товариш Бук. - У мене ж більше від них нічого не залишилося - від жінки, дочок!

- Дійте, - сказав я Чучакові. - Він нам більше не знадобиться.

К. Кі взяла кусачки:

- Я зніму!

- Ненавиджу вас! - сказав товариш Бук.

Він сильно крутнув обручку, обдираючи шкіру, - і золото вже було в моїй кишені. Ми розвернулися й пішли.

- Я більше нічого вам не скажу! - крикнув нам услід товариш Бук. - Ви тепер не владні наді мною, усе! Чуєте? Я тепер вільний. Ви не маєте наді мною влади. Чуєте?!

Ми по черзі полізли скобами нагору з ями. Скоби були слизькі, діяти треба було обережно.

- Одинадцять років! - кричав і далі товариш Бук, і сирим цементним приміщенням котилася луна. - Одинадцять років я постачав у ці в’язниці те, що замовляли. Замовляли форми дитячих розмірів, уявляєте! Тисячі. Роблять і вдвічі менші ка`йла. У вас є діти? Одинадцять років лікарі в цих в’язницях не замовляли ліків, а кухарі - ніяких продуктів, крім пшоняної крупи та солі. Возили те пшоно й сіль, тоннами! Жодна в’язниця ні разу не замовила хоча б пару чобіт, хоч один брусок мила. Пакети для крові їм давай! Кулі та колючий дріт - сьогодні на завтра! Я свою сім’ю підготував. А ви готові? Ви знаєте, що вам тоді робити?

Підіймаючись один за одним оцинкованими скобами, ті з нас, хто мав дітей, намагалися зосередитися на своїх рухах, а стажери - стажери ж узагалі вважають себе поза всіма небезпеками, правда? К. Кі вела перед, освітлюючи шлях своїм налобним ліхтариком. Коли вона зупинилася й озирнулася вниз на нас, ми теж зупинилися. Подивилися на неї, на світло, що било нам в очі.

Вона спитала:

- Що, Рьоктосан дезертирував?

Ми всі мовчали. У тиші стало чути, як Бук і далі говорить про те, що дітей вішають і закидають камінням і таке інше.

К. Кі простогнала, сумно й розчаровано:

- І Рьоктосан теж… - і похитала головою. - Чи залишився хоч один, хто не виявиться боягузом?

Тут запрацювали помпи, і, на щастя, ми більше нічого не почули.

Коли командир Ґа повернувся в дім Сан Мун, у нього на боці був пістолет у стилі Дикого Заходу. Перш ніж він постукав, Брендо попередив увесь дім, що він уже тут. Сан Мун вийшла до нього в простому чосон-оті: біла чоґорі[38] і чхіма[39] у світлих квітах. То був селянський одяг, у якому вона з’являлась у фільмі «Істинна дочка Батьківщини».

Сьогодні вона не відправила його в льох. Він прийшов з роботи і тепер був удома, і його зустрічали, як нормального чоловіка зі служби. Син і дочка стояли струнко в шкільній формі, хоча вони сьогодні в школі й не були. Вона не відпускала їх з дому, відколи він приїхав. Він називав дітей «дівчинка» і «хлопчик», бо Сан Мун відмовилася сказати їхні імена.

У дівчинки в руках була дерев’яна таця з гарячим мокрим рушником, яким батько витирав пил з обличчя, шиї, тильного боку рук. Хлопчик приносив тацю, на яку батько складав, знімаючи, всі свої ордени й медалі. Командир Ґа вийняв на тацю все з кишень: кілька військових вонів[40], квитки на метро, міністерське посвідчення - і в мішанині цих повсякденних речей два командири Ґа стали одним. Але коли монетка впала з таці на підлогу, хлопчик перелякано здригнувся. Якщо десь і лишався дух командира Ґа - то він був у напружених позах дітей, у відчутті навислої над ними загрози покарання.

Потім дружина розгорнула перед ним тобок, як ширму, щоб він міг тут же, на місці, спокійно перевдягтися. Коли він урешті вдягнув тобок, Сан Мун звернулася до дітей:

- Ідіть, позаймайтеся музикою.

Коли діти пішли, вона прислухалася до перших нот, перш ніж щось сказати, а потім, коли музика здалася їй надто тихою, пішла на кухню й покрутила ручку гучномовця так, щоб за його звуком їх не можна було підслухати. Він пішов за нею, почув у її голосі роздратування, коли вона сказала, що по радіо нова оперна діва співає «Море крові».

Сан Мун узяла в нього зброю. Відкрила барабан і переконалася, що куль у ньому немає. Потім ворухнула дулом у бік Ґа:

- Я маю знати, звідки в тебе ця зброя.

- Його робили на замовлення, - відповів він. - Це один такий.

- О, я впізнаю цей пістолет, - сказала вона. - Скажи, хто тобі його дав?

Сан Мун підставила стілець до кухонного столу й стала на нього. Поклала пістолет на шафу з посудом.

Він дивився, як її тіло витягується, змінює форму під чосон-отом. З-під краю одягу стало видно кісточки, і ось уже вся її вага балансує на пальцях ніг. Він подивився на ту шафку, куди було сховано пістолет, гадаючи, що ще там може бути.

Пістолет командира Ґа лежав на задньому сидінні «мерседеса», але він усе ж запитав:

- Твій чоловік носив зброю?

- Носить, - підкреслила вона.

- Хіба твій чоловік носить зброю?

- Ти не відповів на моє запитання. Я знаю той пістолет, який ти приніс. Його в кількох фільмах знімали - у п’яти, не менше. Це той самий пістолет із перламутровим руків’ям, з якого холоднокровні ковбойської зовнішності американці завжди стріляють у мирне населення.

Сан Мун спустилася зі стільця, знову засунула його під стіл. На підлозі були сліди, що свідчили: подібне робилося неодноразово.

- Дак-Хо дав це тобі зі складу реквізиту, - припустила