Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
- Чи подобається тобі ця машина, цей «мустанг»? - спитав він. - Американці роблять найкращі машини. Цю там дуже поважають.
- Я знаю цю машину, - сказала вона. - Я в ній раніше була.
- Сумніваюся, - сказав Ґа. Вони їхали серпантином із гори з такою швидкістю, щоб не опинятися в хмарі пилу, яка вставала за ними.
- Це ж, напевне, єдиний «мустанг» у Пхеньяні. Великий Керівник замовив його, щоб справляти враження на американців, щоб показати, мовляв, ми можемо й у нас такі машини робити, навіть потужніші.
Сан Мун провела руками по оббивці. Вона опустила дзеркальце й подивилася на себе.
- Ні, - промовила вона. - Це та сама машина. То була декорація до одного з моїх фільмів, там, де американці відступають і Мак-Артура ловлять, коли він тікає. Той боягуз тікав саме в оцій машині. У мене була сцена просто на оцьому сидінні. Я мала поцілувати зрадника, щоб добути інформацію. Той фільм знімався багато років тому…
Розмови про кіно помітно зіпсували їй настрій.
Вони проїхали понад цвинтарем Мучеників Революції. Почесна варта з позолоченими гвинтівками вже пішла додому на ніч, і в довгих тінях бронзових надгробків де-не-де виникали якісь люди. У сутінках ці примарні фігури, пригнувшись, рухалися швидкими перебіжками, підбираючи квіти з могил.
- Ну весь час крадуть квіти! - відзначила Сан Мун, коли вони проїжджали повз. - Просто гидко. Тут лежить мій двоюрідний дід. Ти ж розумієш, що це означає для наших предків, як це, певне, ображає їх?
Ґа спитав її:
- А як ти гадаєш, навіщо вони крадуть квіти?
- Так у тому ж і річ, навіщо? Кому це треба? Що в країні коїться?
Він швидко озирнувся на неї, перевіряючи, чи справді вона не розуміє. Вона ніколи не була такою голодною, щоб з’їсти квітку? Вона не знає, що можна їсти стокротки, лілії, братки й нагідки? Що людина, коли голодна, може з’їсти яскраву фіалку, навіть гірке стебло кульбаби чи ягоду шипшини?
Вони переїхали міст Чхонню, попрямували в південну частину міста й знову проїхали міст коло Янґакто. Був час вечері, у повітрі пахло димом. Навіть у присмерку Тедонґан нагадав йому про стоячу воду в шахтах, чорну, мов руда, і холодну.
Вона сказала виїхати на вулицю Сосон у бік вулиці Путон, але серед великих багатоквартирних будинків на вулиці Чхолліма щось важко вдарило об капот їхньої машини.
«Стріляють? - подумав він спочатку. - Чи, може, якесь зіткнення?»
Командир Ґа зупинився, і вони з Сан Мун вийшли, не зачиняючи дверцят.
Дорога була широка й темна, інших машин на ній не було. У цю вечірню пору сірі й сині відтінки сходяться в одне. Люди пекли ріпу коло бордюрів - у повітрі стояла гірка смуга диму на висоті пояса. Вони збіглися до машини подивитися, що сталося. На капоті лежало маленьке козеня з ґульками ріжків і вологими очима, що дивилися в нікуди. Хтось підняв голову, подивився на дах, де інші кози продовжували пастися й над ними засвічувалися перші зірки. Сліду на капоті не було, але оченята тварини ставали каламутними й наливалися кров’ю. Сан Мун затулила обличчя руками, і командир Ґа поклав їй руку на плече.
Раптом із юрби вискочила молодиця. Вона схопила козеня й помчала вулицею. Вони провели поглядом її, побачили, як гойдається козяча голівка, як з рота тварини по спині в жінки тече темна цівка. Тепер, зрозумів Ґа, юрба дивиться на нього. Для них він був янбан у пишній формі, з красунею дружиною.
Уже вночі вони прибули до Палацу Опери і Балету, майже порожнього, якщо не рахувати кількох десятків пар, які розійшлися маленькими групками, і їхні розмови перетворювалися на тихе бурмотіння під високими стелями, серед каскадів чорних завіс і темно-червоних килимів. На одному з верхніх балконів стояв тенор. Склавши долоні, він співав «Аріран», а внизу, незважаючи на напої та закуски, гості намагалися знайти задоволення в часі чекання перед тим, як матимуть щастя насолоджуватися славним товариством Великого Керівника.
«Аріран, Аріран , - співав тенор, - арарійо…»
- Ото, - показала Сан Мун, - Дак-Хо. Він директор Центральної Кіностудії. Але голос у нього просто незрівнянний.
Командир Ґа і Сан Мун обережно пішли до людей. Яка прекрасна була вона, коли йшла цією залою швидкими дрібними кроками й крізь корейські шовки проступали досконалі обриси її тіла.
Першими на неї звернули увагу чоловіки. У парадній формі й цивільних костюмах, вони зблискували золотими зубами в усмішках, наче Сан Мун і не зникала зі світського товариства так надовго. Здавалося, вони не звертають уваги на скасування прем’єри її фільму чи на появу актриси в товаристві незнайомця, убраного у форму її чоловіка, - немов то не було ознакою, що хтось із їхнього кола зник. Натомість жінки дивилися на неї з неприхованою зневагою, можливо, гадаючи, що коли будуть заодно проти Сан Мун, то не заразяться від неї тією недугою, якої боялися найдужче.
Сан Мун раптом зупинилась і озирнулася до Ґа, немов долала непереборне бажання його поцілувати. Ставши спиною до тих жінок, вона поглянула в очі Ґа на власне відображення:
- Я талановита актриса, - промовила вона до нього. - Я - талановита актриса, а ти - мій чоловік.
Ґа подивився в її невпевнені очі, які наче нічого не бачили.
- Ти - талановита актриса, - повторив він. - А я - твій чоловік.
Потім вона розвернулася, усміхнулась і пішла вперед.
Від групи відокремився якийсь чоловік і пішов їм навперейми.
Сан Мун завмерла, коли він наблизився.
- Командире Паку! - сказала вона. - Як ваші справи?
- Добре, дякую, - відповів він і, склавшись удвоє, мов кишеньковий ножик, поцілував руку Сан Мун.
Підвівши голову, він вигукнув:
- Командире Ґа, як довго ми не бачилися!
На обличчі Пака були сліди перестрілки з південнокорейським патрульним судном.
- О, давно, дуже давно, командире Паку!
- Правда! - промовив Пак. - Але скажіть, чи не помічаєте ви в мені якоїсь зміни?
Ґа подивився на форму Пака, на його масивні персні, на краватку, але все одно його увагу прикували
