Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
- Якщо тебе хвилює, що сталося з твоїм чоловіком, я тобі розповім.
- Не хочу про нього говорити, - сказала Сан Мун. Вкусила себе за ніготь. - Обіцяй, що більше не лишатимеш мене без цигарок! - Вона взяла з шафи келих і поставила на стіл. - У цю вечірню пору ти маєш налити мені рисового вина, - поважно мовила. - Це - теж твій обов’язок!
Присвічуючи лампою, він пішов у льох по вино, але виявив, що натомість роздивляється диски. Провів пальцями, почитав назви фільмів, шукаючи ті, у яких знімалася вона, але корейських там не було, і невдовзі від усіх цих «Рембо», «Влада місяця», «Індіана Джонс: у пошуках втраченого ковчега» голова в нього перемкнулася на англійську мову, і він роздивлявся полиці й не міг відірватися. Раптом поряд опинилася Сан Мун:
- Ти залишив мене саму в темряві. Тобі треба ще вчитися і вчитися поводитися зі мною.
- Я шукав твої фільми.
- Правда?
- А тут їх немає.
- Що, жодного? - Вона придивилася до рядів дисків на полицях. - Оце він стільки фільмів назбирав, але жодного з власною дружиною? - розгублено спитала Сан Мун. Узяла якийсь диск із полиці: - Що це за кіно?
Ґа подивився на обкладинку:
- Називається «Список Шиндлера», - слово «Шиндлер» вимовлялося важко.
Вона відкрила коробку й подивилася на диск, на те, як на світлі зблискувала його поверхня.
- Дурниці які. Кіно належить народу, це не така річ, що її якийсь одноосібник має накопичувати по закутках. Хочеш подивитися мій фільм - сходи в кінотеатр «Моранбон», там їх увесь час показують. Можеш подивитися мій фільм про двійників - селянку і жінку - члена політбюро.
- Ти бачила щось із цих фільмів?
- Я ж казала вже, - відповіла Сан Мун. - Я - чиста актриса. Оце може тільки зіпсувати мою гру. Може, я взагалі єдина чиста актриса у світі. - Вона схопила якийсь із дисків і помахала ним. - Як люди можуть бути артистами, якщо вони грають за гроші?! Мов ті мавпи, що танцюють на повідках за качан капусти! Я граю для країни, для всього народу!
Раптом вона якось занепала духом.
- Великий Керівник говорив, що я гратиму для всього світу. Ти ж знаєш, це він дав мені це ім’я. Англійське: «сан» по-нашому хе , а «мун» - таль , і я маю бути днем і ніччю, небесним світилом і його вічним супутником. Великий Керівник сказав, що таке ім’я зробить мене загадкою для американських глядачів, що вони відчують його потужну символіку.
Вона уважно подивилася на нього.
- Але ж в Америці не дивляться моїх фільмів?
Він похитав головою:
- Ні. Напевне, не дивляться.
Вона поставила «Список Шиндлера» назад на полицю.
- Прибери їх геть, - сказала вона. - Я більше не хочу їх бачити.
- А як же їх твій чоловік дивився? У вас же й програвача нема.
Вона знизала плечима.
- А ноутбук у вас є?
- Що?
- Комп’ютер такий складаний.
- Так. Тільки я щось давно його не бачила.
- Хоч де схований ноутбук, але й цигарки теж, певно, там!
- Уже пізно вино пити. Приходь, я постелю.
Ліжко було біля великого вікна, з якого відкривався краєвид на темряву Пхеньяна. Вона залишила каганець горіти на тумбочці. Діти спали на маті в ногах, а собака між ними. На полиці вгорі, на недоступній для дітей висоті, стояла банка персиків від товариша Бука. При каганці вони роздяглися до білизни.
Коли вони накрилися ковдрою, Сан Мун сказала:
- Ось які мої умови. По-перше, ти почнеш працювати в льосі й не зупинишся, доки він не стане тунелем і в нас не з’явиться вихід. Я більше не бажаю опинитися в мишоловці.
Він заплющив очі й слухав її вимоги. У цьому було щось чисте й прекрасне. Коли б тільки більше людей на світі казало, що їм необхідне те і те…
Вона подивилася на нього, перевіряючи, чи він слухає:
- По-друге, діти назвуться тільки тоді, коли самі захочуть.
- Гаразд, - відказав він.
Далеко внизу в зоопарку гавкали собаки. Брендо заскиглив уві сні.
- І ніяких прийомів тхеквондо до них не застосовувати, - сказала вона. - Не вимагати від них, щоб доводили вірність тобі, жодним чином не влаштовувати їм перевірок.
Вона подивилася на нього довгим поглядом.
- Сьогодні ввечері я виявила, що друзі мого чоловіка раді прилюдно завдавати тобі болю. Зробити одного чоловіка калікою - це ще в моїх силах.
У ботанічних садах спалахнуло яскраве синє світло, заповнило кімнати. Спалах, що виникає, коли людина торкається оголених дротів, ні з чим не сплутати. Іноді на огорожу 33-го табору сідали птахи. Але коли людина - оце глухе дзуміння, синій спалах - то воно просвічувало повітря й гуло в кістках. У бараках те світло і звук щоразу його будили, хоча Моннан стверджувала, що з часом їх перестаєш помічати.
- Ще якісь умови? - спитав він.
- Лише одна. Ти в жодному разі не торкаєшся мене!
У темряві запала довга мовчанка.
Він глибоко зітхнув.
- Одного ранку вони вишикували всіх шахтарів, - промовив він. - Нас було близько шести сотень. Прийшов начальник. У нього був свіжий синець під оком. Із ним - військовий, офіцер: кашкет із високим краєм, багато орденів. То був твій чоловік. Він сказав начальнику, щоб ми всі роздяглися до пояса.
Він почекав, щоб побачити, чи хоче Сан Мун чути, що було далі.
Вона нічого не сказала, і він повів далі:
- У твого чоловіка був електронний прилад. Він ішов з ним понад шеренгою, спрямовуючи його нам на груди. Коло більшості шахтарів прилад не робив нічого, а біля декого потріскував, як атмосферні перешкоди по радіо. Так було й зі мною: коли він спрямував свій прилад на мої легені, той видав звук. Офіцер спитав мене: «У якій частині шахти ти працюєш?» Я відповів, що в новому ярусі, у глибині. Він спитав: «Там жарко чи холодно?» Я сказав: «Жарко».
Ґа звернувся до начальника: «То це достатній доказ, чи не так?
