Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
А тоді я побачила, що у нього в кулаці. Сріблястий стрижень, блискучий.
Це лезо. Це ніж для відкривання листів.
Його очі повзуть від мого обличчя до його руки і назад. Мені стискає горло.
— Це те, що я застосував на Кеті, — грайливо пояснює він. — Адже вона просто не хотіла залишити мене у спокої. Я сказав їй раз, сказав удруге, сказав ще купу разів, а вона просто… — хитає головою, — не могла припинити. — Він шморгає носом. — Майже, як ви.
— Але, — хриплю я, — сьогодні… ти… — Мій голос всихає, вмирає.
— Що?
Я облизую губи.
— Ти сказав мені…
— Я розповів вам достатньо, щоб, вибачте, щоб ви заткнулися. Мені прикро так говорити, адже ви справді приємна людина. Але мені потрібно вас заткнути. Доки я про все не подбаю. — Він знервовано рухається. — Ви хотіли викликати поліцію. Мені потрібен був час, щоб… ну, ви розумієте… усе приготувати.
Краєм ока я помічаю якийсь рух: то кіт витягується на ліжку. Він дивиться на Ітана, голосно нявчить.
— Цей бісів кіт, — каже він. — Я любив той фільм, коли був малим. «Цей бісів кіт»[272]. — Він посміхається до Панча. — Здається, я зламав йому лапу, між іншим. Вибачте. — Ніж підморгує, коли він підмахує ним у бік ліжка. — Він постійно ходив за мною по дому вночі, ну, й я трішки погарячкував. До того ж у мене алергія, як я вам і казав. Не хотів чхнути й розбудити вас. Вибачте, що зараз вас розбудив.
— Ти приходив сюди вночі?
Він ступає до мене, лезо блищить у сіруватому світлі.
— Я приходив сюди ледь не щоночі.
Я чую своє здавлене дихання.
— Як?
Він знову посміхається.
— Я забрав ваш ключ. Коли ви того дня записували мені свій номер. Побачив його на гачку, ще коли вперше прийшов, а тоді зрозумів, що ви й не помітите, якщо він зникне. Ви ж ним не користуєтесь. Я зробив собі дублікат і повернув його. — Ще одна посмішка. — Легко.
Він хихоче, прикривши рота вільною рукою.
— Вибачте. Просто… Я був настільки впевнений, що ви все зрозуміли, коли подзвонили мені сьогодні. Я наче… Я не знав, що робити. І оце лежало у мене в кишені. — Знову змахує ножем для листів. — Про всяк випадок. І я вагався, як навіжений. Але ви просто заковтнули усі мої вигадки. «У мого тата важкий характер», «Ой, мені так страшно», «Ой, вони не дозволяють мені мати телефон». У вас тільки слина з рота не текла. Як я й сказав, не найкраща з вас психологиня.
— О! — скрикує він. — У мене ідея: проаналізуйте мене. Хочете знати про моє дитинство, так? Вони усі питають мене про дитинство.
Я отупіло киваю.
— Вам сподобається. Це справжня мрія терапевта. Кеті наша, — він фактично виштовхує із себе те слово із презирством, — була наркоша. Як то кажуть, «смоктала за кокаїн», от тільки Кеті більше любила геру. Смоктала за героїн. Вона так ніколи мені й не розповіла, ким був мій батько. І, чорт забирай, їй не варто було ставати матір’ю.
Він дивиться на свій ніж для конвертів.
— Вона почала вживати, коли мені був один рік. Так мені розповіли батьки. Насправді ж, я майже нічого з того часу не пам’ятаю. Ну, тобто мені було п’ять, коли мене забрали від неї. Але я пам’ятаю, що часто бував голодним. Пам’ятаю різні штуки з голками. Пам’ятаю, як її пацани гамселили мене, коли їм того хотілося.
Тиша.
— Закладаюся, мій справжній батько цього не дозволив би.
Я мовчу.
— Я пам’ятаю, як одна з її подруг померла від передозу. Я на власні очі бачив, як вона вмирала переді мною. То мій перший спогад. Мені було чотири.
Ще трохи тиші. Він слабко зітхає.
— Я почав погано поводитися. Вона пробувала мені допомогти чи зупинити мене, але вона була вже надто обдовбаною. А потім я звернувся до служби опіки, і мама з татом забрали мене. — Він знизує плечами. — Вони… Так. Вони дали мені дуже багато. — Ще зітхання. — Я спричинив багато проблем для них, знаю. Тому вони й забрали мене зі школи. І тато втратив роботу, тому що я хотів ближче познайомитися із Дженніфер. Він дуже розсердився через це, але, знаєте… — Його брови хмурнішають. — Що поробиш.
Кімнату знову заповнює сяйво блискавки. Рокоче грім.
— Ну, менше з тим. Кеті. — Тепер він дивиться крізь вікно, через сквер. — Як я вже сказав, вона знайшла нас у Бостоні, але мама не дозволяла їй зі мною розмовляти. А потім вона знайшла нас у Нью-Йорку, приперлася, коли я був сам. Вона показала мені кулон із моєю фотографією. І я говорив із нею, тому що мені було цікаво. І особливо цікаво мені було, ким був мій батько.
Він переводить погляд на мене.
— Ви знаєте, як це — здогадуватися, чи твій тато такий же очманілий, як і твоя мама? Сподіватися, що ні? Та вона просто сказала, що це не має значення. Його не було на її фотографіях. Вона справді принесла фотографії. То все була правда, знаєте.
— Ну… — Він робить дурнувату міну. — Не все-все. Пам’ятаєте день, коли ви почули, як вона кричить? Це я її душив. То було не так вже й сильно, але вона мене вже тоді просто задовбала. Я просто хотів, щоб вона пішла. Вона здуріла. Не могла заткнутися. До того моменту тато навіть не знав, що вона в нас бувала. І він їй такий: «Забирайся з нашого дому, доки він нічого не витворив». А тоді ви подзвонили, і мені довелося вдавати, що я увесь такий переляканий, а потім ви подзвонили знову, і мій тато вдав, що усе кльово… — Він хитає головою. — А та сука все одно прийшла наступного дня.
До того моменту вона мені вже просто набридла. Серйозно набридла. Мені було плювати на фото. Мені було плювати на те, що вона навчилася керувати човном, чи ходила на курси мови жестів, чи ще щось. І, як я вже сказав, вона ані словом не прохопилася про мого тата. Мабуть, вона й не могла. Мабуть, вона й не знала, хто він. —
