Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Він пирхає. — Отже, так. Вона прийшла знову. Я тоді був у себе в кімнаті й почув, як вона свариться з моїм татом. Я не міг цього більше терпіти. Я хотів, щоб вона пішла, мені було плювати на її плаксиві історії, я ненавидів її за все, що вона мені зробила, я ненавидів її за те, що вона не розповіла мені про батька, я хотів, щоб вона зникла з мого життя. Тому я взяв оцю штуку зі столу, — він помахує ножем для конвертів, — і спустився, забіг у кімнату, і просто… — Він шарпає ним униз. — Це сталося дуже швидко. Вона навіть закричати не встигла.

Я згадую те, що він розповідав мені лише кілька годин тому: як Джейн вдарила Кеті ножем. І згадую, як тоді його очі скосилися ліворуч.

Зараз його очі сяяли.

— Це було щось, я наче сп’янів. Чисте везіння, що ви не побачили, як це сталося. Чи, принаймні, не все. — Він пильно вдивляється в мене. — Хоча ви побачили достатньо.

Він робить повільний крок до ліжка. Ще один.

— Мама нічого з цього не знає. Взагалі. Її там навіть не було, вона повернулася наступного ранку. Тато змусив мене присягнути, що нічого їй не розповім. Він хоче її захистити. Мені його навіть трохи шкода. Дуже велика таємниця, щоб вберегти від людини, з якою ти одружений. — Він робить третій крок. — Вона просто думає, що ви божевільна.

Ще крок, і він вже стоїть біля мене, лезо на рівні мого горла.

— Отже? — каже він.

Я скімлю від страху.

Тоді він сідає на край матраца, спирається спиною на мої коліна.

— Аналізуйте мене, — він підводить голову. — Вилікуйте мене.

Я відсахуюсь. Ні. Я не можу цього зробити.

Але ж ти можеш, матусю.

Ні. Ні. Це кінець.

Ну ж бо, Анно.

У нього зброя.

У тебе — розум.

Добре. Добре.

Один, два, три, чотири.

— Я знаю, хто я, — каже Ітан тихим, майже заспокійливим голосом. — Це вам допоможе?

Психопат. Зовнішній шарм, нестійка особистість, емоційне сплощення[273]. Ніж для конвертів у руці.

— Ти… В дитинстві ти мучив тварин, — кажу я, намагаючись вирівняти голос.

— Ага, тільки це легко. Я дав вашому котові пацюка, якого сам розпоров. Знайшов його в нашому підвалі. Це місто просто гидотне. — Він дивиться на мене, підіймає брови. — Ще щось? Ну ж бо. Ви ж здатні на краще.

Я роблю вдих, ще раз пробую вгадати.

— Ти любиш маніпулювати іншими.

— Ну, так. Тобто… так. — Він чухає потилицю. — Це весело. І легко. З вами було дуже легко. — Він підморгує мені.

Щось торкається моєї руки. Я скошую очі вбік. То мій телефон з’їхав із подушки, опустився біля мого ліктя.

— Я надто різко налетів на Дженніфер. — Він занурюється в роздуми. — Вона стала… То було занадто. Потрібно було робити усе повільніше. — Він притуляє лезо собі до стегна, погладжує його об себе, ніби гострить. Метал бринить на джинсах. — Тому я не хотів, щоб ви сприймали мене як загрозу. Саме тому я й сказав, що сумую за своїми друзями. І вдавав, ніби можу бути геєм. І стільки гребаних разів плакав. Усе, щоб ви пожаліли мене і думали, що я такий… — Замовкає. — І ще тому, що, як я вже казав, я ніби як не можу сповна насолодитися вами.

Я заплющую очі. У голові бачу телефон, ніби він лежить під прожектором.

— Слухайте, а ви помітили, як я роздягався перед вікном? Я кілька разів так робив. Знаю, що принаймні одного разу ви мене бачили.

Я ковтаю слину. Повільно посуваю лікоть назад по подушці, телефон треться об шкіру мого передпліччя.

— Що ще? Можливо, проблеми з татком? — Він знову вишкірюється. — Знаю, я трохи вже про нього наговорив. Про свого справжнього тата, не Алістера. Алістер — це просто сумний маленький чоловічок.

Зап’ястям я відчуваю екран, прохолодний і гладенький.

— Ти не…

— Що?

— Ти не поважаєш чужий простір.

— Ну, я ж тут як-не-як, правда?

Я знову киваю. Проводжу по екрану пальцем.

— Як я вже сказав: ви цікавите мене. Та стара сука з будинку в кінці кварталу розказала мені про вас. Ну, не все, звісно. Після того я ще багато дізнався нового. Для того я й приніс вам ту свічку. Мама й гадки не мала. Вона б мені й не дозволила. — Він затихає, розглядаючи мене. — Б’юся об заклад, колись ви були гарненькою.

Він підносить ніж до мого обличчя. Підхоплює ним мазок волосся у мене на щоці, відкидає його. Я здригаюся, скімлю.

— Та жіночка просто сказала, що ви увесь час сидите вдома. Це мене й зацікавило. Ця дивна жінка, яка ніколи не виходить на вулицю. Ця божевільна.

Я обхоплюю телефон рукою. Я відкрию екран введення паролю, пальці самі наберуть ті чотири цифри. Я стільки разів їх набирала. Я можу це зробити навіть у темряві. Я можу це зробити, навіть коли навпроти мене сидить Ітан.

— Я вирішив, що мені варто з вами познайомитися.

Зараз. Я торкаюся кнопки на телефоні, натискаю на неї. Кашляю, щоб замаскувати клацання.

— Мої батьки… — починає він, повертаючись до вікна. І зупиняється.

Моя голова повертається слідом за ним. І я бачу те, що й він: світло телефона, відображене у склі.

Він охає. Я охаю.

Кидаю очима на нього. Він дивиться на мене.

А тоді вишкірюється.

— Та я жартую. — Він показує на телефон ножем. — Я вже змінив пароль. Саме перед тим, як ви прокинулись. Я ж не залишу робочий телефон просто біля вас.

Я не можу дихати.

— І ще я витягнув батарейки з того, який у бібліотеці. На випадок, якщо ви про це подумали.

Кров застигає у моїх жилах.

Він показує на двері.

— Між іншим… Я приходив сюди вночі вже пару тижнів, просто прогулювався будинком, спостерігав за вами. Мені тут подобається. Тут тихо і темно. — Його голос звучить замислено. — І це трохи цікаво, як ви тут живете. Здається, ніби я вас досліджую. Ніби знімаю документалку. Я навіть, — він посміхається, — сфотографував вас на ваш телефон. — Гримаса. — Це було занадто? Здається, то було занадто. Ой… але спитайте мене, як я розблокував ваш телефон.

Я мовчу.

— Спитайте мене. — Загрозливо.

— Як ти розблокував мій телефон? — шепочу я.

Він посміхається ще ширше, ніби дитина, яка знає, що зараз скаже щось дуже розумне.

— Ви самі мені усе розповіли.

Я хитаю головою.

— Ні.

Він закочує очі.

— Ну добре, — ви розповіли не мені. — Він нахиляється до мене. — Ви розбовкали усе тій