Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Ліззі?

Він киває.

— Ти… Ти шпигував за нами?

Він глибоко зітхає.

— Боже, ви й справді загальмована. Між іншим, я не вчу дітей-інвалідів плавати. Я б радше покінчив із собою. Ні, Анно: я і є Ліззі.

У мене відвисає щелепа.

— Чи був нею, — каже він. — Вона останнім часом усе частіше почала виходити з дому. Думаю, їй вже набагато краще. Завдяки її синам — як там їх звали?

— Бо та Вільям, — відповідаю я, не встигнувши зупинити ці слова.

Він знову хихоче.

— Офігіти. Не можу повірити, що ви це запам’ятали. — Він заливається сміхом. — Бо. Клянусь, я придумав це просто на ходу.

Я витріщаюсь на нього.

— Згадайте перший день, коли я прийшов. У вас на ноутбуці був відкритий той сайт для божевільних. Щойно я прийшов додому, то створив там сторінку. Познайомився з різними самотніми невдахами. «ДискоМайкі», чи як там його. — Він хитає головою. — Це так жалюгідно. Але він навів мене на вас. Не хотів писати вам просто як грім з ясного неба. Не хотів. Щоб ви… Ну, знаєте… Здогадалися.

— Та менше з тим. Ви розповіли Ліззі, як кодувати усі її паролі. Поміняти літери на цифри. Як ви з такими ідеями ще не в НАСА?

Я намагаюся проковтнути клубок у горлі і не можу.

— Або використати день народження — так ви сказали. І ви говорили мені, що ваша донька народилася на День святого Валентина. Нуль-два-один-чотири. Саме так я проліз у ваш телефон і зробив те фото, поки ви похрапували. Потім поміняв пароль, просто аби побавитися з вами. — Він махає на мене пальцем.

— Спустився вниз, дістався до вашого комп’ютера. — Він нахиляється до мене, повільно промовляє: — І, звісно, паролем було ім’я Олівії. Як до комп’ютера, так і до електронної пошти. І, звісно, ви просто замінили літери на цифри. Так само, як розповіли Ліззі. — Він хитає головою. — Невже, курво, ти така тупа?

Я мовчу.

Його погляд спалахує.

— Я поставив запитання, — каже він. — Невже, курво ти така…

— Дуже, — відповідаю я.

— Дуже що?

— Дуже тупа.

— Хто тупа?

— Я тупа.

— Дуже тупа курва.

— Так.

Він киває. Дощ хлище по вікнах.

— Отже, я створив профіль у «Джімейл». На твоєму ноутбуці. Ти розповіла Ліззі, що у твоїй сім’ї усі постійно говорили «вгадай, хто», і це просто ідеально підходило. Вгадай, хто, Анно? — Він хихоче. — Хотів би я бачити твоє обличчя в той момент. — Знову хихоче.

У кімнаті не залишилося повітря.

Я ледь дихаю.

— І я просто мусив назвати профіль маминим іменем. Закладаюся, це тебе ще й як розбурхало. — Він шкіриться. — Але ти розповіла Ліззі й багато іншого. — Він знову нахиляється, націлюється мені ножем у груди. — Ти крутила роман, курво. І ти вбила свою сім’ю.

Я не можу говорити. У мене нічого не залишилося.

— А потім ти просто здуріла через Кеті. То було справжнє божевілля. Ти була божевільною. Ну, я трохи тебе розумію. Я зробив це у тата на очах, і він також здурів. Хоча, думаю, він із полегшенням сприйняв те, що її більше не буде, чесно кажучи. Я так зробив. Як я й казав, вона мене просто до сказу доводила.

Він підсувається на ліжку ближче до мене.

— Посунься. — Я підгинаю ноги, впираюся ними йому в стегно. — Треба було спочатку перевірити вікна, але все сталося надто швидко. Та все одно, так легко було це заперечити. Легше, ніж брехати. Легше, ніж казати правду. — Він хитає головою. — Я нібито співчуваю йому. Вони лише хотіли мене захистити.

— Він намагався захистити тебе від мене, — кажу я. — Навіть знаючи, що…

— Ні, — сухо відрізає він. — Він намагався захистити тебе від мене.

«Я б не хотів, щоб він проводив час із дорослою жінкою», — сказав Алістер. Не заради Ітана, заради мене.

— Але, знаєш, що тут поробиш? Один психолог сказав моїм батькам, що я просто поганий. — Він знову знизує плечами. — Чудово, чортів йому в пельку, хай буде так.

Лють, лайка — він розпалюється. Кров бухає мені у скроні. Зосередься. Згадуй. Думай.

— Знаєш, копам я також співчуваю. Той тип аж зі шкури пнувся, щоб тебе зрозуміти. Теж мені, святоша. — Знову шморгання. — Інша здавалася просто сучкою.

Я майже не слухаю його.

— Розкажи мені про свою маму, — бурмочу я.

Він дивиться на мене.

— Що?

— Твоя мама, — кажу я, киваючи. — Розкажи про неї.

Пауза. Зболений грім за вікном.

— Тобто… що? — обережно питає він.

Я прокашлююсь.

— Ти казав, що її хлопці погано з тобою поводились.

Тепер його очі загоряються.

— Я сказав, що вони гамселили мене.

— Так. Думаю, це бувало часто.

— Ага. — Вогонь в очах не згасає. — А що?

— Ти сказав, що думав, що ти «просто поганий».

— Я сказав, що так сказав один психолог.

— Я в це не вірю. Я не вірю, що ти просто поганий.

Він нахиляє голову.

— Не віриш?

— Ні. — Я намагаюся вирівняти дихання. — Я не думаю, що люди такими народжуються. — Я випростуюсь, спираюся на подушку, розправляю простирадло на ногах. — Ти не народився таким.

— Ні? — Він вільно тримає лезо в руці.

— З тобою трапилися різні речі, коли ти був дитиною. Були різні… речі, яких ти надивився. Щось, що ти не міг контролювати. — Мій голос сильнішає. — Речі, які ти пережив.

Він смикається.

— Вона не була для тебе хорошою матір’ю. Ти маєш рацію. — Він ковтає слину; я ковтаю слину. — І я думаю, що, коли батьки тебе всиновили, ти зазнав серйозних травм. Думаю… — ризикнути? — думаю, що вони за тебе дуже турбуються. Навіть якщо вони неідеальні, — додаю я.

Він дивиться мені в очі. Дрібний бриж спотворює його обличчя.

— Вони бояться мене, — каже він.

Я киваю.

— Ти сам так сказав, — нагадую йому. — Ти сказав, що Алістер намагався захистити мене, тримаючи тебе… тримаючи нас окремо одне від одного.

Він не рухається.

— Але я думаю, він і за тебе боявся також. Я думаю, він хотів тебе також захистити. — Я простягаю руку. — Думаю, що, коли вони забрали тебе у свій дім, вони врятували тебе.

Він не відводить від мене очей.

— Вони люблять тебе, — кажу я. — Ти заслуговуєш на любов. І, якщо ми з ними поговоримо, я знаю, я впевнена, вони зроблять усе, що можуть, щоб захистити тебе. Я знаю, що вони хочуть… об’єднатися з тобою.

Моя рука наближається до його плеча, зависає над ним.

— Те, що з тобою сталося, коли ти був малий, це не твоя провина, — шепочу я. — І…

— Досить цього лайна. — Він