Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Я склепляю очі перед стіною води та видираюся вгору. Один, два, три, чотири, щаблі холодні та слизькі, вони скиглять під вагою мого тіла. На сьомому щаблі я відчуваю, що голова вигулькнула з даху, і тоді звук…

Той звук ледь не збиває мене з ніг. Буря реве, як звір. Вітер роздряпує повітря, рве його на шматки. Дощ гострими зубами впивається мені у шкіру. Вода облизує обличчя, зачісує волосся назад…

Його рука ловить мене за щиколотку.

Я нестямно вириваюсь із цієї хватки і кидаюся вгору та вперед, перекочуюся набік між люком та стельовим вікном. Спираюся рукою на опукле скло вікна, спинаюся на ноги та розплющую очі.

Світ хилиться навколо мене. В гущині бурі я чую свій стогін.

Навіть у такій темряві я бачу, що дах перетворився на нетрі. Рослини давно вирвалися зі своїх горщиків та ящиків; стіни вкриті венозними паростями винограду. Вентиляцію забив плющ. Переді мною стоїть громадина ґратів для виття рослин, дванадцять футів[276] заввишки, яка схилилася набік під вагою листя.

А над усім простором довкола злива не просто падає, вона проливається, ніби опущеними вітрилами, широченними обширами води. Вода з важкістю валиться на дах, шипить, зіткнувшись із бітумним покриттям. Сорочка вже прилипла мені до тіла.

Я повільно обертаюся, коліна в мене трусяться. З трьох боків триповерхова висота; зі сходу — стіна школи святої Димфни височіє горою.

Наді мною небо. Навколо мене простір. Пальці скручуються. Ноги підкошуються. Дихання спотикається. Шум лютує.

Далі я бачу темне провалля — люк. І з нього, однією рукою прикриваючись від зливи, з’являється Ітан.

Він підіймається на дах, чорний, як тінь, зі сріблястим шпичаком ножа в руці.

Я похитуюсь, задкую, спотикаюся. Ступня зупиняється на куполі вікна; я відчуваю, як воно трохи піддається… Ледь тримається, попереджав мене Девід. Якщо зверху впаде якась гілка, вона виб’є усе вікно.

Тінь наближається до мене. Я кричу, але вітер вириває цей крик мені з рота, кидає його геть, як мертвий листок.

На мить Ітан відступає на крок від здивування. А тоді сміється.

— Ніхто тебе не чує, — перекрикує він рев стихії. — Ми на… — Удари зливи приглушують навіть його голос.

Мені вже нікуди відступати, інакше доведеться стати на вікно. Я роблю крок убік, лише якийсь дюйм, і моя нога торкається мокрого металу. Я опускаю погляд вниз. Поливальниця, яку Девід перекинув того дня на даху.

Ітан підступає, геть промоклий, задиханий, його ясні очі виблискують на темному обличчі.

Я нахиляюсь, хапаю поливальницю, кидаю в нього, але я ослаблена, виведена з рівноваги, тож вона вислизає мені з пальців, вилітає.

Він ухиляється.

І я біжу.

В темряву, в хащі, я боюся неба наді мною, але хлопець позаду просто жахає мене. З пам’яті виринає схема даху: ряд самшиту ліворуч, просто за ним — клумби. Справа порожні горщики, поміж них, ніби п’яниці, згорбилися мішки з ґрунтом. Тунель із решіток для рослин просто переді мною.

Грім не втихомирюється. Блискавка вибілює хмари, просякає дахи білим світлом. Завіси зливи гойдаються й тремтять. Я кидаюся крізь них. В будь-яку мить небо може обвалитися на мене та розбити мене на шматки, але моє серце продовжує битися, кров розігріває судини, доки я мчу до тунелю.

Вхід перекриває вуаль води. Я влітаю крізь неї в тунель, де темно, як у критому мості, мокро, як у тропічному лісі. Тут тихіше, ніби звук загороджений бар’єром; я чую своє відсапування. Збоку стоїть низька невелика лавка. Крізь терни до зірок.

Вони в кінці тунелю, де я й сподівалася їх побачити. Я кидаюся до них. Хапаю обома руками. Обертаюся.

За стіною води вимальовується постать. Так я його вперше й побачила, пригадую я, як тінь, що з’явилася за матовим склом моїх дверей.

А тоді він ступає всередину.

— Ідеально. — Він витирає воду з обличчя. Його пальто просочене водою; шарф обвис на шиї. Ніж для конвертів стирчить у руці. — Я збирався зламати тобі шию, але так краще. — Він підіймає брову. — Ти настільки рьохнулася, що стрибнула з даху.

Я хитаю головою.

Тепер посмішка.

— Ти так не думаєш? Що там у тебе?

А тоді він бачить, що там у мене.

Садові ножиці трусяться в моїх руках — вони важкі, а я вся тремчу, але я підіймаю їх на рівень його грудей і йду вперед.

Він вже не посміхається.

— Поклади, — каже він.

Я хитаю головою, роблю ще крок уперед. Він вагається.

— Поклади, — повторює.

Ще один крок, я стрижу ножицями повітря.

Він переводить погляд на лезо в руці.

І відступає за стіну дощу.

Я чекаю, доки повітря наповнює грудну клітину. Він розтанув за водою.

Повільно, потихеньку я підступаю до арки входу. Там зупиняюся, пелена води застилає мені обличчя, і я різко штрикаю ножицями крізь водоспад, ніби чарівною паличкою.

Зараз.

Я витягую ножиці перед собою та вистрибую через воду. Якщо він там чекає мене, то він…

Я завмираю, моє волосся стікає потоками, а мокрий одяг обвис. Його там немає.

Я оглядаю дах.

Його не видно біля кущів самшиту.

Біля вентиляції.

На клумбах.

Небо прохромлює блискавка, й дах на мить білішає. Я бачу, яке тут усе занехаяне, — просто пустище з неприборканими рослинами під крижаним дощем.

Але якщо його немає тут, то…

Він врізається в мене ззаду, так швидко й сильно, що з мене виривається крик. Ножиці вилітають з рук, і я падаю разом із ним, коліна підкошуються, скроня б’ється об мокру землю; я чую хрускіт. Кров заливає мені рот.

Ми перекочуємося по бітуму один раз, другий, доки наші тіла не спиняє край стельового вікна. Я відчуваю, як воно тремтить.

— Сука, — бурмоче він гарячим віддихом мені у вухо, а потім переможно випрямляється, впирається ногою мені в шию. З горла у мене долинає булькотіння.

— Не думай забити мені баки. — Його голос скрегоче. — Ти зараз зістрибнеш із цього даху. А якщо ні, я тебе сам скину. Отже.

Я бачу, як краплі вирують на бітумі біля мене.

— Який бік вибираєш? Сквер чи вулицю?

Я заплющую очі.

— Твоя мама… — шепочу я.

— Що?

— Твоя мама.

Тиск на шию трішки послаблюється.

— Моя мама?

Я киваю.

— Що вона?

— Вона розповіла мені…

Тепер він тисне сильніше, ледь не зовсім перетискає мені горло.

— Що розповіла?

Очі вилазять мені з орбіт. Рот роззявляється. Я