Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Я втратила його. Відчуваю, як кров залишає мій мозок. У роті пересихає.

Він нахиляється до мене, заглядає мені в очі своїм ясним і серйозним поглядом.

— Чим я пахну?

Я хитаю головою.

— Ну ж бо. Понюхай. Чим я пахну?

Я вдихаю. Я згадую той перший раз, коли вдихнула аромат свічки. Лаванда.

— Дощем, — відповідаю я.

— І?

Я не можу витиснути цього з себе.

— Одеколоном.

— «Роман». Від Ральфа Лорена[274], — додає він. — Я хотів, щоб тобі було приємно.

Я знову хитаю головою.

— О, так. Тільки-от ще не можу вирішити, — замислено продовжує він, — це буде падіння зі сходів чи передоз. Ти так журилася останнім часом. А на столику стільки пігулок. Але ти ще просто довбана ходяча руїна, тому, знаєш, могла б і на сходах спіткнутися.

Я не вірю в те, що це дійсно відбувається. Дивлюся на кота. Він лежить на боці, спить.

— Я за тобою сумуватиму. Я і більше ніхто. Навіть той тупий коп. Ніхто не помітить твого зникнення, а потім усім буде начхати.

Я скручую ноги під простирадлом.

— Можливо, твій психолог, але, думаю, він вже ситий тобою донесхочу. Ти оповіла Ліззі, що він займається твоєю агорафобією та твоїм почуттям провини. Господи Ісусе. Ще один сраний святоша.

Я міцно заплющую очі.

— На мене дивись, коли я з тобою розмовляю, суко.

З усієї сили я б’ю його ногами.

96

Я врізаюся йому в живіт. Він згинається, а я перезаряджаю ноги і вдаряю його в обличчя. Під п’ятою хрустить його ніс. Він хряпається на підлогу.

Я смикаю за простирадло та вистрибую з ліжка, пробігаю крізь дверний проріз у чорноту коридору.

Дощ наді мною буравить стельове вікно. Я перечіпаюся через килим, падаю на коліна. Хапаюся за поручні однією тремтячою рукою.

Раптом сходи заливає білим сяйвом, коли над головою спалахує блискавка. І в ту мить я глипаю між колонами поручнів, бачу в цьому світлі кожну сходинку, що спіраллю тягнеться вниз-униз-униз, аж до самого дна.

Вниз-униз-униз.

Я кліпаю. Сходи знову занурилися в темряву. Я нічого не бачу, нічого не чую, тільки перестук дощу.

Спинаюся на ноги, злітаю донизу сходами. Ззовні прокочується грім. А тоді:

— Ти, сука. — Я чую, як він шкутильгає сходовим майданчиком та кричить своїм мокрим голосом. — Ти, сука. — Поручень рипить, коли він наштовхується на нього.

Я мушу дістатися кухні. До канцелярського ножа, що так і лежить там, із висунутим лезом, на кухонному столі. До уламків скла, що блищать у смітнику. До домофону.

До дверей.

А ти зможеш вийти на вулицю? — питає Ед тихим шепотом.

Я мушу. Залиш мене у спокої.

Він дожене тебе на кухні. Ти не встигнеш вийти. І навіть якщо й встигнеш…

Я збігаю на наступний поверх, розкручуюсь, ніби компас, намагаюся зорієнтуватись. Мене оточують четверо дверей. Кабінет. Бібліотека. Комірчина. Вбиральня.

Обирай одні.

Чекай…

Обирай одні.

Туалет. Райське захоплення. Я хапаю ручку, розчахую двері, ступаю всередину. Ховаюся у дверях, дихаю швидко та уривчасто…

…Та він вже наближається, збігає сходами. Я не дихаю.

Він виходить на майданчик. Зупиняється за чотири фути[275] від мене. Відчуваю порух повітря.

Якусь мить я нічого не чую, окрім барабанів дощу над головою. Піт стікає мені по спині.

— Анно. — Низький, холодний голос. Я зіщулююсь.

Тримаючись однією рукою за дверний косяк, так сильно стискаючи його пальцями, що, здається, зараз виламаю зі стіни, я зазираю в темряву майданчика.

Його видно невиразно, лише якась тінь на фоні чорноти, та я здатна розгледіти його широкі плечі, бліді долоні. Він повернутий до мене спиною. Я не бачу, в якій руці ніж.

Він повільно обертається; я бачу його профіль, що зараз придивляється до дверей бібліотеки. Він дивиться просто перед собою, не рухається.

Знову обертається, цього разу швидше, і, не встигаю я заскочити назад до туалету, як його погляд падає на мене.

Я не рухаюсь. Не можу.

— Анно, — тихо промовляє він.

Я розтуляю губи. Серце лупить ізсередини.

Ми дивимось одне на одного. Я готова кричати.

Він відвертається.

Він мене не помітив. Він не бачить так добре у темряві. Та я вже звикла до цього, до приглушеного світла, до відсутності світла. Я бачу, що він…

Тепер Ітан підіймається сходами нагору. Лезо виблискує в одній руці; інша опускається в кишеню.

— Анно, — кличе він. Витягує руку з кишені, підіймає її перед собою.

В руці вибухає світло. То його телефон. Ліхтарик.

З дверей я бачу, як світло відкриває сходи, як стіни забарвлюються білизною. Недалеко муркоче грім.

Ітан знову обертається, промінь світла пробігає сходовим майданчиком, ніби сигнал маяка. Спочатку двері комірчини. Він підбігає до них, різко відчиняє. Освітлює всередині телефоном.

Далі кабінет. Він заходить усередину, сканує кімнату світлом телефона. Я розглядаю його спину, готуюся до польоту вниз сходами. Вниз-униз-униз.

Але він спіймає тебе.

У мене немає іншого виходу.

Є.

Який?

Вгору-вгору-вгору.

Я хитаю головою, поки він виходить із кабінету. Далі бібліотека, а після цього — туалет. Мені треба рухатися до того, як…

Стегном я спираюся на дверну ручку. Вона повертається з легеньким скрипом.

Він різко повертається, світло пролітає повз двері бібліотеки і націлюється просто мені в очі.

Я сліпну. Зупиняється час.

— Ось ти де, — видихає він.

Тоді я кидаюся.

Через дверний проріз врізаюся в нього, вклинююсь плечем йому в живіт. Повітря із присвистом виходить з нього, коли я штовхаю його перед собою. Я не бачу, але знаю, що суну його вбік, до сходів…

…І раптом він зникає. Я чую, як він лавиною падає сходами вниз, а промінь світла оскаженіло вистрибує по стелі.

Вгору-вгору-вгору, шепоче Олівія.

Я обертаюся, перед очима досі стрибають зірочки. Ступаю ногою на першу сходинку, шпортаюсь, ледве заповзаю на другу. Підіймаюся. Біжу.

На сходовому майданчику я обертаюся, даю очам призвичаїтися до темряви. Спальня зяє переді мною; навпроти — кімната для гостей.

Вгору-вгору-вгору.

Але поверхом вище залишиться тільки запасна кімната. І твоя кімната.

Вгору.

Дах?

Вгору.

Але як? Як я зможу?

Ударнице, — каже Ед, — у тебе немає вибору.

Двома поверхами нижче Ітан теж починає підійматися сходами. Я повертаюся й деруся нагору, ротанґ обпалює мені ступні, поручень рипить під рукою.

Я вистрибую на наступний майданчик, мчу в куток під люком. Підіймаю руку над головою, намацую ланцюжок. Хапаю його пальцями та щосили смикаю.

97

Щойно люк роззявлюється, мене