Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Вона пішла сюди.

Цокання годинника.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона познайомилася із тим типом, що живе внизу. Чи жив.

Я вивалюю очі.

— Девідом?

Тепер кивок.

Я згадую ранок після Гелловіну, коли я почула, як у трубах загула вода, поки ми з Девідом розглядали мертвого пацюка. Я згадую сережку в нього на тумбочці. «Вона належала жінці, яку звуть Кетрін». Кеті.

— Вона була в моєму підвалі, — кажу я.

— Я про це не знав донедавна.

— І скільки вона там пробула?

— Поки… — Голос зіщулюється у нього в горлі.

— Поки що?

Тепер він переплітає пальці.

— Вона повернулася на наступний день після Гелловіну, і ми трохи поговорили, і я сказав, що розповім батькам, що хотів би бачитися з нею, типу як офіційно. Адже мені скоро сімнадцять, а коли мені буде вісімнадцять, я зможу робити усе, що захочу. Тому наступного дня я подзвонив мамі з татом і розповів усе їм.

— Тато ніби здурів, — продовжує він. — Ну, мама також злилася, але тато просто осатанів. Він одразу ж повернувся та захотів знати, де вона, а коли я відмовився розказувати, він… — Сльоза скочується йому з кутика ока.

Я кладу руку йому на плече.

— Він вдарив тебе? — питаю я.

Він беззвучно киває. Ми сидимо в тиші.

Ітан втягує повітря, потім знову.

— Я знав, що вона з вами, — каже він тремливим голосом. — Я бачив вас там, — він дивиться на кухню, — зі своєї кімнати. І врешті-решт я сказав йому. Мені шкода. Мені так шкода. — Він починає плакати.

— Ой… — кажу я, погладжуючи йому спину.

— Я просто хотів, щоб він від мене відчепився.

— Я розумію.

— Тобто… — він проводить пальцем під носом. — Я бачив, як вона вийшла з вашого дому. Тому знав, що тут він її не знайде. Тоді він і прийшов сюди.

— Так.

— Я дивився за вами. Молився, щоб він на вас не розсердився.

— Ні, такого не було. — «Хотів лише запитати, чи не приймали ви гостей сьогодні», пояснив він. А потім: «Я шукав свого сина, а не дружину». Побрехеньки.

— А потім, одразу після того, як він повернувся, вона… вона також прийшла. Вона не знала, що він вдома. Він мав приїхати наступного дня. Вона подзвонила у двері, й він змусив мене піти відчинити та запросити її досередини. Я так боявся.

Я нічого не кажу, тільки слухаю.

— Ми намагалися з ним поговорити. Обоє.

— У вашій вітальні, — бурмочу я.

Він кліпає.

— Ви бачили це?

— Бачила. — Я згадую їх там втрьох, Ітана та Джейн-Кеті — на дивані, Алістера — у кріслі навпроти. «Хтозна, що діється в цій сім’ї?».

— Усе пройшло не так гладко. — Його дихання стає уривчастим. Він гикає. — Тато сказав їй, якщо вона коли-небудь сюди повернеться, він викличе поліцію та кине її за ґрати за те, що вона не дає нам спокою.

Я ще пригадую ту живу картину за вікном: дитина, батько, «мати». Хтозна, що діється…

А тоді я згадую дещо інше.

— Наступного дня… — починаю я.

Він киває, не відводячи очей від підлоги. Його пальці звиваються на колінах.

— Вона повернулася. І тато сказав, що він вб’є її. Він схопив її за шию.

Тиша. Його слова майже відлунюють. Він вб’є її. Він схопив її за шию. Пригадую, як Алістер пришпилив мене до стіни, а його руки стиснули мені горло.

— І вона закричала, — кажу тихо.

— Так.

— Тоді я й подзвонила вам додому.

Він знову киває.

— Чому ти не розповів мені, що трапилось?

— Там був він. І я злякався, — каже він, підвищуючи голос, а його щоки блищать вологою. — Я хотів. Потім я прийшов сюди.

— Я знаю. Знаю, що ти приходив.

— Я намагався.

— Я знаю.

— А потім, наступного дня, моя мама приїхала з Бостона. — Він шморгає носом. — І вона прийшла також. Кеті. Тієї ж ночі. Я думаю, вона сподівалася, що з мамою буде легше говорити. — Він прикриває обличчя долонями, витирає сльози.

— То що трапилося?

Якийсь час він мовчить, майже не дивиться на мене, лише краєм ока, ніби з підозрою.

— Ви справді не бачили?

— Ні. Я бачила тільки твою… Я лише бачила, як вона на когось кричала, а тоді я побачила, як щось… — Моя рука пурхає на груди. — Щось стирчало… — Я замовкаю. — Більше я нікого там не бачила.

Коли він знову починає говорити, його голос нижчий, твердіший.

— Вони пішли нагору поговорити. Мій тато, мама й вона. Я був у своїй кімнаті, але усе чув. Тато хотів викликати поліцію. Вона… Моя… Вона продовжувала говорити, що я її син, і що нам варто бачитися, і що мої батьки не можуть нам це заборонити. А мама кричала на неї, казала, що вона зробить усе, щоб ми ніколи більше не побачились. А тоді я почув, що все затихло. За хвилину я збіг сходами, а вона вже…

Він морщиться, захлинається, ридання наростають глибоко в його в грудях, а потім прориваються назовні. Він відвертається ліворуч, неспокійно совається на місці.

— Вона лежала на підлозі. Вона вдарила її ножем. — Тепер вже Ітан показує собі на груди. — Ножем для відкривання конвертів.

Я киваю, а тоді спиняюся.

— Чекай… Хто вдарив її ножем?

Він давиться цими словами.

— Моя мама.

Я витріщаюся на нього.

— Вона сказала, що не хотіла, щоб мене хтось у неї за… — гикання, — забрав у неї. — Він нахиляється вперед, прикриваючи долонями обличчя. Плечі здригаються й трусяться крізь його плач.

Моя мама. Я не так зрозуміла. Я все не так зрозуміла.

— Вона сказала, що так довго хотіла дитину, і…

Я заплющую очі.

— …і сказала, що не дасть їй знову мене скривдити.

Я чую, як Ітан тихо ридає.

Спливає хвилина, друга. Я думаю про Джейн, справжню Джейн; думаю про той інстинкт матері-левиці, такий самий імпульс, який охоплював мене в тому урвищі. Вона так довго хотіла дитину. Вона не хотіла, щоб мене хтось у неї забрав.

Коли я розплющую очі, його плач вже вгамувався. Ітан тепер важко дихає, ніби щойно пробіг стометрівку.

— Вона зробила це заради мене, — каже він. — Щоб захистити мене.

Минає ще хвилина.

Ітан прокашлюється.

— Вони забрали її… Забрали її до нашого будинку на півночі штату й там поховали. — Він кладе руки на коліна.

— Там вона й дотепер? — питаю я.

Глибоке, напружене дихання.

— Так.

— А що сталося, коли наступного дня приїхала поліція?

— То було так страшно, — каже він. — Я був на кухні й почув, як вони розмовляють у вітальні. Вони сказали, що минулого