Стоїк - Теодор Драйзер

на яку претендує Ковпервуд, тепер самі намагалися будь-що отримати концесії, але на цей момент це стало вже вкрай складним завданням. Одним із таких людей був не хто інший, як Стенфорд Дрейк, також американський фінансист, що звернувся до англійського парламенту із запитом на надання йому концесій на прокладання нових підземних ліній, що — якби вони були збудовані — проходили б на значній ділянці паралельно лініям Ковпервуда. А це означало б практично розбити навпіл дохід від цих територій.

Ця обставина суттєво турбувала Ковпервуда, тому що потрібно було зупинити Дрейка, не викликавши при цьому галасу серед ворожо налаштованих англійців, що вже чинили опір вторгненню в цю царину американців, хоч Дрейка, хоч Ковпервуда. Як наслідок, між супротивниками зав’язалася звичайна в таких випадках юридична боротьба. Кожен старанно вишукував недоліки в іншого і намагався піддати критиці його плани.

Так, Ковпервуд, указував, що хоча лінія, намічена Дрейком, частково й захопить доволі густонаселені квартали, де вона зможе окупитися, але перед цим вона десять миль проходитиме через незаселені ділянки. Він указував також на те, що Дрейк намічає прокладання одноколійних ліній, одна колія на тунель, тоді як система його, Ковпервуда, уся двоколійна. Заступники Дрейка у відповідь на це заявляли, що дорога Ковпервуда проходить під набережною Темзи, тоді як їхня — під Стрендом і діловими кварталами; підземка містера Ковпервуда не зачіпає торговельних районів, тоді як лінія Дрейка буде сприяти пожвавленню торгівлі. Ковпервуд додавав, що дві паралельні лінії зашкодять одна одній, вони не окуплять навіть самих себе. Він знав, якщо Дрейк і його люди отримають концесію й прокладуть свою лінію, то, як би не йшли надалі справи їх компанії, його власна лінія значно постраждає. Останнє він, звичайно, не визнавав уголос на той час. Натомість він заявив, що не розуміє, навіщо банкірському будинку Дрейка знадобилося пуститися в таку авантюру. І, аби надати цьому якомога більш дипломатичного вигляду, Ковпервуд висловив припущення, що радше лондонське відділення банку, а не сам містер Дрейк, відповідає за таку помилку. Містер Дрейк, продовжував він, видатна людина, і врешті-решт, розібравшись у стані справ, він не вкладатиме в це гроші.

Одначе, попри всі ці солодкі слова, адвокати містера Дрейка внесли до парламенту клопотання про надання йому концесії на прокладання метрополітену, а адвокати Ковпервуда — зустрічне клопотання стосовно його ліній. У результаті парламент відклав розгляд обох клопотань до листопада місяця, не віддавши переваги жодному з них, але вже сама по собі ця відстрочка означала перемогу Ковпервуда; адже він виконав величезну роботу і просунувся значно далі за його супротивника у розробці своєї системи. Подейкували навіть, начебто він сказав, що йому нецікаво братися до роботи без суперництва, а, оскільки, як у коханні, так і на війні всі засоби гарні, він готовий боротися із Дрейком до останнього.

Але інтерес Дрейка до цієї справи переріс у необхідність вступити з Ковпервудом у боротьбу. Маючи в своєму розпорядженні великий капітал, Дрейк запропонував Ковпервуду п’ять мільйонів доларів за право користування станцією на Пікаділлі-Серкс, що належала Ковпервуду і була потрібна Дрейку для його підземки. Крім того, він запропонував Ковпервуду два з половиною мільйони доларів за те, щоб той відкликав свою армію юристів, які готувалися дати Дрейку бій у парламенті, куди він звернувся за концесією. Ковпервуд, зрозуміло, відхилив обидві ці пропозиції.

Також існувала ще якась Об’єднана лондонська компанія, що планувала прокласти підземку від Хайд-Парк-Корнер до Шеперд-Буш, — попередні переговори щодо прокладання цієї лінії були вже закінчені. Вони пішли до Дрейка з пропозицією об’єднатися і спільно просити муніципалітет про дозвіл на прокладання лінії. Вони пропонували Дрейку взяти на себе експлуатацію нової лінії одразу по завершенню її будівництва. Дрейк відмовився. Тоді вони попросили його дозволити їм екс­плуатацію своєї секції. Дрейк знову відмовився. Після цього вони запропонували Ковпервуду взяти на себе прокладання їх лінії, хоча ще й не мали на неї дозволу. Ковпервуд порадив їм звернутися до банкірського будинку Спайєр і Компанія, що мав свої відділення не тільки в Англії й Америці, але й по всій Європі. Розібравшись у цій справі, Спайєр і Компанія зрозуміли, що ця пропозиція вигідна не тільки Ковпервуду, але в остаточному підсумку і їм самим, і вирішили купити в компанії права, якими вона володіла, після чого вони приступили до створення синдикату з контрольним пакетом акцій цієї компанії. Їхній адвокат, виступаючи перед парламентською комісією у справах підземних доріг у зв’язку з іншими питаннями, попросив зняти з обговорення заявку Об’єднаної лондонської про надання їй концесії, що завдавало серйозного удару планам Дрейка, позбавляючи його можливості забезпечити через рік наскрізний рух містом. Тоді Дрейк звернувся до парламенту із новим клопотанням про надання концесії й на ту ділянку, на яку свого часу подавала заявку Об’єднана лондонська. Але, оскільки цього пункту не було в первинному клопотанні й на розгляд комісії такий законопроект не вносився, адвокат Ковпервуда опротестував цей хід Дрейка й зажадав, щоб клопотання було відхилено. Так були поховані плани Дрейка.

Драматичне завершення цієї боротьби двох настільки видатних суперників було докладно описано як англійською, так і американською пресою, а рада Лондонського графства, що схилялася на користь системи наскрізного сполучення, зручної для жителів будь-якої частини Лондона, радісно вітала перемогу Ковпервуда, характеризуючи його як людину цінну для суспільства, що заслуговує поваги будь-якого суспільства.

Ковпервуд, скориставшись такими настроями, широко розрекламував переваги, які отримає суспільство завдяки його підприємству. Його підземні дороги перевозитимуть до двохсот мільйонів пасажирів на рік, усі вагони будуть одного класу, буде встановлена єдина ціна за проїзд — п’ять центів і всі лінії будуть зв’язані між собою, тож підземкою можна буде проїхати до будь-якої частини міста. Таким чином метрополітен стане швидким, дешевим і зручним засобом сполучення.

Справи Ковпервуда йшли в цей час настільки блискуче, що він міг тепер приділяти увагу не тільки придбанню нових акцій і турботам про прибутки. Так, наприклад, він купив за сімдесят вісім тисяч доларів картину Тернера «Вогні на Темзі» і повісив її в себе в кабінеті — виключно з міркувань престижу.

Розділ 52

Одначе, попри всі ці успіхи, на Ковпервуда насувалося нове лихо — цього разу з боку Ейлін.

Повернувшись до Парижа, Ейлін знову занурилася в розваги, що для неї влаштовував Толліфер зі своїми друзями. Але незабаром Меріголд Брейнерд, помітивши, що