Стоїк - Теодор Драйзер
Стосовно картин, так, він придбав кілька нових полотен вже після останнього візиту до Нью-Йорка; зараз він везе із собою Ватто, Джошуа Рейнольдса (портрет леді О’Браєн) і Франса Гальса. Так, він дійсно заплатив художникові, про якого йде мова, тридцять тисяч доларів за свій портрет, хоча угода була про двадцять тисяч. Але художник повернув йому зайві десять тисяч із проханням пожертвувати гроші на бідних, що викликало зойк подиву в репортерів.
Усе це було розписано в усіх газетах і не могло не вразити уяви Ейлін, яка повернулася лише за два дні до приїзду Ковпервуда під чужим іменем. Незважаючи на свій гнів, вона подумала, що, мабуть, варто переглянути свої попередні наміри. Що станеться із цими картинами, які він зараз купує? Вона згадала, як нещодавно він говорив, що треба добудувати нью-йоркський особняк, щоб розмістити нові твори мистецтва. Якщо так, то скандал у пресі і загроза процесу з розлучення змусять його змінити свої плани на користь іншої жінки. Перед Ейлін постала та сама дилема, що й кілька років тому, коли їй не залишалося нічого іншого, як тільки відступити й здатися.
Одначе Ковпервуд, сприймаючи її загрози цілком серйозно, вирішив на час свого перебування в Нью-Йорку зупинитися у «Волдорф-Асторії», а не на П’ятій авеню, і, влаштувавшись у готелі, він почав намагатися поговорити з Ейлін по телефону, але безуспішно. Вона вирішила не дозволити йому прийти й обговорювати те, що, з її точки зору, було злочином, який неможливо виправдати, і навіть викликала до себе одного нью-йоркського адвоката. Однак, читаючи газети, в яких продовжували писати про Ковпервуда, вона все більше змінювала свій настрій. Адже вона, природно, пишалася його успіхами і, однак, водночас відчувала ревнощі, оскільки була впевнена, що за всім цим ховається якась коханка — певно, Береніс, — яка, безсумнівно, і ділить з ним цей найбільш райдужний період його життя. Ейлін любила загальну увагу і блиск. Інколи вона зовсім як дитина невідривно стежила за черговим періодом газетного галасу навколо Ковпервуда — позитивного, негативного чи нейтрального. Одного разу зображення в газеті величезної електростанції, яку Ковпервуд будував у Лондоні, так вразило її, що вона майже забула про свої біди. З іншого боку, коли його лаяли в одній статті, Ейлін не могла не обуритися, хоча сама водночас збиралася воювати з ним.
У міру того, як Ейлін читала безліч найрізноманітніших думок і вітань із приводу повернення Ковпервуда на батьківщину, до її гніву додалася частка захоплення. У такому настрої застав її Ковпервуд, коли спокійнісінько ввійшов до її вітальні, де Ейлін лежала в шезлонгу серед купи розкиданих на підлозі газет, які вона, вочевидь, щойно читала. Побачивши його, Ейлін скочила на ноги, намагаючись розбудити в собі свій викоханий гнів, поки він стояв перед нею.
— О, я бачу, ти стежиш за новинами, люба, чи не так? — зауважив він, широко й невимушено посміхнувшись. — А новини непогані, правда?
— Ти! — вигукнула вона. — Яка нахабність! Якби вони знали тебе, як знаю я! Твоє лицемірство! Твою жорстокість!
— Послухай, Ейлін, — продовжував він, намагаючись говорити якомога спокійніше, — ти знаєш, якщо ти тільки обдумаєш це, що я не зробив тобі нічого поганого. Якщо ти читала хоч одну із цих газет, то знаєш, що я працював майже двадцять чотири години на добу над цим проектом, відтоді як приїхав до Лондона. А що ж до цього Толліфера, то хіба можна було відшукати тобі кращого у такому місті, як Париж? Якщо я правильно пам’ятаю, у колишні часи ти щоразу буваючи в цьому місті, дорікала мені за те, що я не міг витрачати час на те, щоб відвідувати всі місця, які тебе цікавили і на які я не мав часу. Тож, коли з’явився Толліфер, який теж збирався до Парижа і який, схоже, сподобався тобі, я подумав, що це чудова нагода задовольнити твоє старе бажання побачити Париж без усяких перешкод з моєї сторони. І це єдина причина появи Толліфера, і ти це знаєш!
— Брехня, брехня, брехня! — закричала Ейлін, наче скажена. — Завжди брехня! Але цього разу ти мене не обдуриш. Принаймні тепер увесь світ дізнається, що ти таке і як ти поводився зі мною. Можеш бути впевненим, тобі доведеться прочитати дещо інші статті про себе!
— Послухай, Ейлін, — перервав її Ковпервуд, — будь розважливою. Ти знаєш, що з матеріальної точки зору ти ніколи ні в чому не мала відмови, і я завжди розраховував на тебе, що ти потурбуєшся про мої справи після моєї смерті. Узяти хоча б цей будинок, яким ти, звичайно, пишаєшся. Як ти знаєш, я планував добудувати його і зробити ще кращим. Я вже деякий час подумую придбати сусідній будинок, щоб розширити твій зимовий сад і влаштувати ще одну галерею для картин і скульптур. Я збирався залишити все це тобі в повну твою власність.
Щоправда, через природну для нього скритність, він промовчав про те, що вже купив цей будинок перед самою поїздкою до Лондона.
— Давай викличемо Пайна, — продовжував він. — Нехай представить нам кілька проектів, щоб ми їх розглянули.
— Так, справді, — задумливо сказала Ейлін, — це було б цікаво.
Але Ковпервуд, не зупиняючись, вів далі.
— А що до того, щоб повністю відділити моє життя від твого, Ейлін, це смішно! Насамперед, ми надто давно одружені, і хоча в нас були проблеми, як бачиш, ми як і раніше разом. Поза моєю роботою, що вимагає всіх моїх сил, я не маю ніякого особистого життя. Крім того, я вже не молодий, тож якщо ти хочеш, щоб ми були друзями знову, коли я звільнюся від цієї лондонської підземки, то я буду радий повернутися до Нью-Йорка і поселитися тут із тобою.
— Ти хочеш сказати, зі мною і ще з напівдюжиною інших? — саркастично запитала Ейлін.
— Ні, я хочу сказати тільки те, що сказав. Ти, я думаю, сама розумієш, що одного дня мені доведеться піти від справ. А тоді кінець роботі, і почнеться тихе й мирне існування.
Ейлін хотіла було додати ще якесь іронічне зауваження, але, подивившись на Ковпервуда, угледіла на його обличчі таку втому і навіть пригніченість, чого вона ніколи ще
