Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
«А я ж могла лягти на неї й задушити!.. – страшна думка електричним розрядом пройняла мозок. – Більше не буду годувати дитину лежачи!»
Як рано всі пішли із дому, почула Наталка важку утому в тілі, лягла на дивані й укрилася з головою, бо її морозило. Але зігрітися все не змогла. Встала й одягла на себе ще й пальто зимове, зверху вкрилась…
По обіді повернулася з дитиною невістка.
– А це чого ти серед літа лежиш у пальті? – здивувалася, коли побачила Наталку під купою ковдр, одягнену.
– Та… чогось холодно мені дуже… – цокотіла та зубами.
– Як це холодно? Ти що? Зараз же літо! Та й в хаті у вас від сонця жарко…
– Я дуже змерзла.
– Може, у тебе температура?
– Я не знаю…
– Де тут у вас градусник?…
А як витягнула Наталка градусника з-під пахви, ртуть на ньому спинилася аж на тридцять вісім і п’ять.
– Ого! – похитала головою невістка. – Тобі, Наталко, треба їхати до лікаря!
– Це у мене, мабуть, мастит… І лікарка заходила, те ж саме мені казала…
Як увечері ртуть добігла до тридцяти дев’яти, Наталка сама попросилася до лікарні.
– Тільки поїду в понеділок, бо сьогодні субота, хто там на мене подивиться. І ще – треба ж халата випрати.
Халат у Наталки був один-єдиний – рожевий, довгий, у горохах…
У понеділок, хоч і рано ще було, вдарив перший приморозок.
Закуталася Наталка у пальто, дитину замотала в теплу ковдру, і повіз її вітчим до лікарні.
Зайшли в пологове відділення.
– Їдь у гінекологію! – сказала медсестра. – Після пологів минув місяць, ти вже не наша пацієнтка!
У старій дореволюційній будівлі гінекології було сиро й холодно…
– Жіночко, куди я вас із маленькою дитиною покладу? – сказав старенький лікар. – Їдьте у роддом – там є бокси для матерів із дітьми. А тут, самі бачите, у нас слабі жінки лежать; дитина ваша буде увесь час плакати. Та й немає у нас умов для дитини. Бо по тому, що ви оце мені розказуєте, я думаю, хоч би вам операцію не довелося робити. Їдьте…
У пологовому відділенні Наталка заплакала.
– Що?… Лікар не захотів вас покласти?! – розсердилася медсестра. – От я зараз!.. – і кудись пішла.
Повернулась набурмосена, але Наталку із дитиною таки поклали в бокс.
– Ну що ж, – сказав Денис. – Лікуйся, а я аж завтра до вас приїду, мені треба на роботу.
Першу ніч в лікарні Наталка зовсім не спала, її постійно трясло від холоду.
Вже й санітарка поставила в палаті камін, і дала випити Наталці аспірину, але їй все не кращало. Міряла температуру, а вона все стрибала до тридцяти дев’яти.
– Ну нічого не розумію! – дивилася на аналізи лікарка. – Все ж у тебе гарно, все у нормі. Треба було б оглянути на кріслі.
Та на кріслі дивився Наталку чомусь Казанцев.
– Злазь! Там усе добре! – сказав він після швидкого огляду. – Матка уже давно закрилася! Це до тебе якась простуда причепилася чи грип!
І Наталка сиділа у заскленому боксі ще чотири дні. Пила аспірин і годувала дитину груддю, прала пелюшки в умивальнику під холодною водою, дитячим милом, як учила її мати, мокрі пелюшки сушила просто на каміні, в боксі…
А як стало Наталці зовсім зле, упала вона на ліжко й заплакала уголос, лікарка нарешті призначила їй крапельницю.
Увечері до палати увійшла нервозна медсестра-практикантка, давня Наталчина знайома.
– Давай мені свою праву руку! – наказала.
І Наталка довірливо підставила.
Практикантка проколола на згині аж п’ять разів, але у вену так і не втрапила. На шкірі надимався пухир…
– Спробуємо в ліву! Давай!
Коли ж два рази проколола ще й ліву руку, Наталка попросилася:
– Таню, а може, краще гукни когось іншого? Нехай поставлять… Бо у мене вже рука болить…
– Що?! Ти що?! Я тільки починаю працювати, це ж мій перший день! І буду когось гукати? А тоді в лікарні будуть про мене казати, що я нічого не вмію? Потерпи, Наталко, зараз у мене все вийде, зараз я попаду…
Але й утретє, і
