Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Видужуй швидше, бо треба чимось годувати малу, – попросив. – Дитина уже третій день тільки на глюкозі й живе, так далі не можна…
Тримав у руках згорток, а Наталка повільно повертала голову і дивилась. По запалених щоках безкінечно текли пекучі сльози.
– Притули дитинку на хвильку до мене, – попросила вона в Дениса, – дай я хоч нею подихаю, в голівку поцілую.
На третій день від лежання Наталці нестерпно боліла спина.
– Переверніть мене набік, – попросила в медсестри.
– На який же тебе бік перевертати, мученице ти наша, як у тебе тут скрізь одні катетери стирчать? Та й лікар не дозволяв з місця рухати…
– Переверніть…
І медсестра згорнула валиком верблюжу ковдру, обережно підіткнула Наталці під затерплу спину.
– Ой, дитино, я он по телевізору бачила, є в нормальних лікарнях такі ліжка, у яких матраци спеціально для лежачих зроблені. А в нас, сама бачиш… – і підтримувала за плечі. – Сама так можеш втриматися? Давай я спинку в ліжка підійму? Тут у ліжку трохи підіймається.
Нарешті Наталка змогла сидіти.
– Хоч би у тебе, дитино, пролежнів не було, вже третій день недвижимо лежиш. Давай я рукою потру.
– А що таке пролежні? – спиталася Наталка.
– Це якщо людина довго лежить, шкіра й м’ясо починають відмирати, а на спині утворюються незагойні рани.
– Не хочу…
Тепер Наталка кожну годину просила медсестер, аби вони перевертали її набік, обережно пробувала рухатись сама.
А потім у неї з’явилось молоко.
– А чого ж? – казав Казанцев. – Крапельниці цілодобово приймаєш, то й молоко буде!
Знову, як відразу ж після пологів, поверталася Наталка на бік, а Денис підкладав їй до грудей запеленуту дитину. А поки та ссала, Наталка плакала й жалілася на свій біль Денисові. Хотіла, аби він хоч по голові погладив, хоч би за руку взяв. Та він чи боявся?
– Як будеш плакати, то я до тебе більше не прийду!.. – відповідав понуро, змучений безсонням, і чомусь дивився вбік.
І Наталка дуже боялася, що він і справді більше не прийде; плакала тільки тоді, як Дениса не було поряд.
– Ти, дитино, на мого сина не сердься! – прийшла якогось дня свекруха. – Не кожен чоловік таке, як оце сталося, витримає. А Денис же тебе не покинув! Сидить он із дитиною. Годує, пелюшки пере.
– Ой, болить мені, болить… – заплакала Наталка.
– І робити будеш! – їй свекруха. – Вийдеш із лікарні, станеш зовсім здоровою, і все у вас буде – і господарство заведете, і город здужаєш сапати. Бо не ти перша, й не ти остання.
– У тебе є дитина, – заспокоювала мати. – Як не захоче Денис із тобою жити, то в тебе є для кого…
– А мені ж тільки вісімнадцять…
– Ну то що? Уже нічого назад не вернеш…
Уже як змогла сама сідати, брала до рук ту пляшечку, що до неї трубочкою збігала від спухлого живота смердюча сукровиця, і ставала сама на ноги, йшла з пляшечкою до вікна.
А там, за вікном, кудись спішили люди. І як же їм заздрила Наталка! «Якби ж я могла ось так іти, як ці люди, разом із цими людьми! Щоб я просто могла кудись іти, по вулиці! Яке б це було величезне щастя!»
Уже закінчувався перший тиждень, відколи вона лежала в реанімації, і починався другий, а Наталка все ще горіла в лихоманці.
– Та що ж це таке?! – сердився Казанцев. – Візьмемо інші антибіотики! Від цих уже точно температура спаде!
Кололи сильні, потім сильніші і найсильніші… А сили танули з кожним днем.
Якось в палату зайшла лікарка Людмила, її очі все так само густо були підведені синіми тінями.
– От бідолахо! Чим же тобі допомогти? – схилилася над ліжком.
– Мені дуже болить ця трубка, – показала Наталка на свій живіт.
– Може, це від неї в тебе й тримається температура? Скільки вже днів стоїть, – заглянула у журнал. – Пора виймати.
– Вийміть… – просила Наталка. – Дорогесенька тьотю, вийміть, уже день туди нічого не тече… – збрехала.
Людмила сіла на ліжко, медсестра принесла судок, поставила поряд, розповила живіт, і Наталка вперше побачила його «криваву посмішку». Стягнутий нитками, почорнілий від йоду, із рожевою трубкою посеред шва…
Лікарка відрізала дві нитки, які тримали трубку, і повільно вийняла її ізсередини, трубка
