Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Марини принесли тазик, налили теплої води і вперше після того, як Наталка потрапила в лікарню, вимили їй ще й ноги. Шкіра злазила з підошов шматками…
– Ну що, будемо перев’язку робити?! – грюкала дверима сердита медсестра Філіповна, як була її черга заступати на чергування.
– Не знаю… – шептала Наталка.
Жінка безжально відірвала пластир, різко і боляче тикала в пошматований живіт квачем.
– Ну, не знаєш, то як собі хочеш!
– Це ж Філіповна, ти на неї не зважай. Просто вона така людина, що любить, аби їй заплатили. У тебе, Наталко, гроші із собою є?
– Нема…
– Ну, тоді якщо хтось до тебе приїде, то скажи, нехай Філіповні взятку дадуть, то тоді вона буде до тебе добріша.
– Вставай!!! – кричала над головою Філіповна після того, як робила промивання.
– Я не можу встати сама, дайте мені свою руку, – просила її Наталка.
– Ще чого?! Усі можуть, а ти – ні? Вставай!
І Наталка тужилась із усіх сил, але перерізані навпіл м’язи на животі боліли й не хотіли підіймати тіла.
– Допоможіть, будь ласка…
– От ще цяця мені!!! – бридливо кривила губи Філіповна. – Не мо-о-о-оже вона!
А як за місяць Наталка виписувалася із лікарні, таки занесла мати Філіповні повну торбу харчів – торбу гречаної крупи, порізаних курей, три літри самогонки, олії й пачку шоколадних цукерок – що могла.
– Може, тобі перев’язочку на дорогу зробити?… – незвично солодко спитала Філіповна.
– Не треба…
– То, може, бинтика із собою дати? – чула провину, бо за всі свої чергування зробила перев’язку тільки раз!
А після лікарні, вже вдома, вперше за місяць доторкнувшись до дитини, Наталка знову заплакала:
– А в мене більше немає для тебе молочка… – цілувала дитя у лобик.
– Ой, із тим твоїм молочком… – похитала головою свекруха.
А мати:
– Добре, – каже, – Наталко, що тоді тебе забрали із лікарні й Зойку відлучили від грудей. Бо, знаєш, що могло б ще й бути? Ллялася зелена піна! Ми ж як викликали лікарку, а та подивилася і каже: «Дитина могла б померти».
– Скільки ж у тебе влили ліків, нехай Бог милує!
– Моя дитинка… – плакала Наталка.
Як ще худа й жовта, трохи згорблена, бо не давав добре розрівняти тіло шов на животі, вийшла Наталка вперше й стала посеред подвір’я – була золота осінь, повз ворота йшла однокласниця Орина.
– О! Наталко? – здивувалась. – А в селі вже люди казали, що ти померла…
– Як бач, Орино, я ще жива…
– А я б тебе на вулиці, якби ти просто йшла, геть би й не впізнала! – підійшла Орина під самі ворота.
– …
– А це правда?… Казали люди, що тобі зробили операцію і що тепер твій чоловік… Він хіба не сердиться?
– За що?!!
– Ну… Ти ж йому тепер дітей не зможеш народити? Та й взагалі, ти б, Наталко, себе побачила!
– А я бачила! Бачила! І у нас уже є дитина! – відривала Наталка від воріт неслухняні руки. – Денисе! Мамо!!! – кричала на увесь голос. – Допоможіть мені назад до хати дійти! Денисе!!!!
А в хаті – дивилася на малесеньке дитяче личко і заливалася слізьми:
– А якщо я колись ще такої маленької дитинки захочу, Денисе?…
– У нас є дитинка, є для кого жити!
Минуло, мабуть, ще з півроку, стояла Наталка на автобусній зупинці, мимо пролітали машини і засипали похилену постать пилюкою, проходили якісь люди…
А Наталка стояла – мала їхати до лікарні сама. Денис був вдома з дитиною.
І тут – тітка Валя.
– Наталко?… Як там твоє здоров’я?
