Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Та так, як бачите…
– Мучать тебе приливи? – запитала щось незрозуміле.
– А що це таке?
– Не знаєш, значить, не мучать…
Вдома Наталка спитала в матері.
– Це якщо у жінки наступає клімакс, – сказала мати. – Тоді таке буває.
– А що таке клімакс???
– Ну…
Розповіла.
І Наталка згадала: як було їй дванадцять років, поїхали вони з матір’ю до дядька Кості в гості, побачила там тітку Мілю – дядькової жінки рідну сестру. Та тітка Міля була дуже змарніла і зістарена, обличчя жовте-жовте, все у зморшках, але очі – сині, дуже молоді. І Наталка запитала тоді у матері – чого вона така.
– Та… Тітка Міля – хвора.
– А що з нею?
– Неповноцінна, інвалідка: ніколи не мала місячних, тому й така.
І Наталці було дуже тітки шкода, й страшно, що вона така молода і вже така негарна!
– От бачиш, а ти плачеш і кричиш, коли маєш місячні, – сказала мати. – Для дівчинки добре мати місячні, хоч і болючі, бо як ні – то буде так, як тітці Мілі.
Після того, як Наталка дізналася про клімакс, пригадала вона тітку Мілю – у серці закублився лютий страх: бо й у Наталки тепер уже ніколи не буде місячних…
Якось навесні пішла вона до лікарні, почали боліти зуби.
– Наталко?! Хіба це ти? – на дорозі зустрівся їй Максим, Денисів товариш, – давно не бачились.
– Я…
– Господи! Як ти постаріла! Я ж тебе ледве-ледве й упізнав! Ти змінилась! Згорбилася, схудла. А була ж така красуня. Шкода…
Максим стояв, дивився. А Наталка – ніч упала їй на голову серед білого дня, пустила по обличчю сльози, у голові – образ тітки Мілі: «Це і я тепер така?… Така?!.. Така…»
У дев’ятнадцять років…
Було б накрило хвилею відчаю й втопило, але – поряд зашурхотіла колесами машина, зупинилась. Відкрились дверцята – вийшов Андрійчик.
– Наталко? Йдеш додому? – підійшов і став поряд. – Якщо хочеш, підвезу, – придивився: – А чому ти плачеш?
– А тобі чого тут треба? – спохмурнів Максим. – Доки ти будеш за нею волочитись? Гляди, розкажу Денисові!
– Сідай, Наталко, – не чув його Андрій. – Ти ж ідеш додому?
– Бувай, Максиме…
А в салоні, соромливо посміхаючись, Андрій торкнувся Наталчиної руки:
– Ти як?
– Як бачиш…
– А я ніяк не можу тебе забути, не можу розлюбити…
– Пробач, Андрію, але я заміжня, і у мене є дитина!
– Я знаю… розумію… Та нічого не можу із собою вдіяти.
– Досить про це, я не хочу чути. Не муч ні себе, ні мене, забудь!
– Я спробую. Але знай, Наталко, як би там не склалось у житті, я любив, люблю і любитиму тільки тебе одну! Я хочу, аби ти це знала. Я завжди буду поряд, і коли тобі буде потрібно, ти тільки поклич мене, я відразу ж…
– Спасибі тобі, Андрійчику, і – вибач…
Цієї ночі їй приснився сон. У ясно-синьому небі бабуня пливла на хмарі, із пелени сипала додолу дощ.
– Не плач, Наталко, – промовила ласкаво, – усе погане вже позаду! Ти ще будеш щасливою!
– Але ж я така потворна, скалічена…
– Повір мені, все буде гаразд! Тримай, – і кинула додолу квітку.
Наталка прокинулася, а на подушці – букет троянд…
Щедро обдарованіІ тут він зрозумів: щоб бути щасливими, вони повинні були б жити таємно.
Бернар Вербер. «Батько наших батьків»Яка ж любов була поміж Наталкою й Денисом!
Майже від дитинства.
Неземна…
