Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ото, Наталко, як прийде твій жених з армії, ви зразу ж і розписуйтесь, і переходьте жити в хату. Бо мама твоя ще молода, рано їй себе закопувати в землю! – підбивав на швидке заміжжя вітчим.
– А я ще заміж не спішу! – відказувала йому Наталка. – Я ще буду вчитися! Після училища поступатиму до інституту, мені ще заміж рано!
– Ну й егоїстка ж ти… – хитав головою вітчим, всовіщав: – Мама ж тебе ростила! А ти їй – що? Хіба ти і для неї не хочеш щастя?
– Хочу…
– То ж знай: я довго жити сам не буду. Як не переїде мама до мене вже за рік, то я собі когось іншого знайду, одиноких жінок у місті вистачає!
І Наталка вирішила, що її мама не повинна жити сама…
На сватанні Денисова теща пообіцяла:
– Дарую молодятам цю хату! Після весілля перепишу її Наталці!
– А не буде так, свахо Марійко, – питала Денисова мати, – що ви із новим чоловіком не зживетесь, а їм тоді не буде де діватись? Бо я свого сина у прийми не віддам!
– Не бійтеся, свахо Варко! – запевняв вітчим Наталчину майбутню свекруху. – Я вам клянусь, що Наталка із Денисом у своїй хаті житимуть самі!
– Ну, дивіться ж… Щоб не вийшло якось по-іншому!
– Я вас запевняю! Клянусь своїм здоров’ям!
Та ще й колишній кавалер припхався! Вийшла Наталка за ворота – а він стоїть!
– Чого ти сюди ходиш? – заозиралась злякано на вікна, там горіло світло, гості ще гуляли.
– Може, ти передумаєш?… Я люблю тебе! Я не зможу без тебе жити! Ще не пізно: виходь за мене заміж?
– Ото дивний, – Наталка розізлилась, – коли б я хотіла вийти заміж за тебе, то б вийшла! Але сьогодні у мене сватання, я люблю Дениса!
– А мене не любиш?
– Ні, Андрійчику, не люблю! Я ніколи не буду твоєю, я виходжу заміж. А ти шукай собі іншої дівчини і не нароби мені лиха! Йди, бо як побачать люди…
Завагітніла Наталка у сімнадцять.
Приїхала вона з училища додому, і зранку їй стало зле, аж ухопилася руками за стіну.
– Ой, щось мене млоїть, – сказала Наталка матері.
– Може, ти вже вагітна?
Як повернулася до міста, відразу ж пішла до лікарні.
– Якщо щось і є, то строк ще дуже малий, – не була певна акушерка. – Приходь, дівуле, тижнів за два.
А за два тижні…
– Будеш записуватися на аборт?
– Це ж чому?!
– Ну, дивись, як знаєш… – лікарка підозріло подивилася на обручальний перстень на пальці у Наталки, а потім на її дві довгі коси, по-дівочому випущені на груди. – Ти хоч справді замужем? Бо знаю я вас, студенток! Бродите тут ночами п’яні, зваблюєте хлопців, а тоді вагітнієте бозна від кого, і плачетесь… Думай, аби не було пізно!
– Я замужем!
– Ну, тоді йди і ставай на облік.
У листі до чоловіка Наталка написала: у нас буде дитина!
Вона так і не закінчила навчання, бо народила Зойку, і вони із Денисом перейшли жити у свою хату.
Спочатку з ними жила мати, та потім вона поїхала до вітчима, і молоді зосталися самі.
Ото стільки й було їм відміряно тихого подружнього життя!
Денис вставав у будні вдосвіта. Наталка із радістю готувала йому сніданок, він забавляв дитину. Потім Наталка цілувала Дениса – на порозі. Він ішов на роботу, а вона прибирала все зі столу, замітала хату, вкладала дитину спати й сідала відпочити біля телевізора. А коли дитина прокидалася, годувала і йшла з коляскою гуляти, читала книжку.
Увечері Наталка із радістю зустрічала Дениса із роботи.
Перший Новий рік у своїй (ще материній) хаті Наталка і Денис святкували разом із його батьками.
– Наталко, у моїх батьків поламався телевізор, нехай вони прийдуть, подивляться із нами «Вогник»? Та й веселіше буде разом! Моя мама із дитиною побавиться? – попросив Денис.
– Чого ж ти мене питаєш? Нехай приходять! – дозволила Наталка.
І наступного дня стала ще від самого ранку до плити. У
