Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Уночі прокинулась від того, що хтось стояв біля ліжка й пильно дивився їй в обличчя. Спочатку не змогла впізнати – у напівтемряві риси обличчя розпливались. А потім…
– Це ти, Андрійчику?… – прошепотіла пошерхлими губами. – Навіщо ти сюди прийшов?
– Хотів тебе побачити… Ти ж знаєш…
– Не дивись на мене, я не хочу!
– Вибач, люди в селі казали… Я хотів побути біля тебе.
– Тобі сюди не можна! А як побачить Денис? Свекруха?
– Тепер всі сплять, ніч, дуже пізно. Я прийшов сказати, Наталко, що люблю тебе, все ще люблю… Я дуже хвилювався…
– Андрійчику, ти йди, – заплющила очі і провалилася у забуття.
А наступного дня Наталку таки збирали у дорогу.
Бо від операції минало два тижні й починався третій, а їй все не ставало краще, і мати подзвонила в область.
Звідти приїхала лікарка, прочитала журнал, навіть не глянувши на Наталку, сказала, що забирає її із собою.
Швидка вже чекала під порогом, дорога була далека, і санітарка дуже спішила, вона поспіхом розв’язувала з порізаного живота мокру від гною пелюшку. Ця пелюшка тримала «криваву посмішку» укупі.
– А як же я без пелюшки буду?… – просилася Наталка, бо їй раптом здалося, що величезний шов розійдеться і нічим не підтримувані кишки просто випадуть додолу.
– Не положено! Пелюшка лікарняна, – пояснила медсестра. – З мене й вирахують! Прости, дитино, але не можу я тобі пелюшку залишити.
– Та нехай, я свою з дому віддам, – зайшла тітка Валя. – І перевдягніть її в чисту сорочку, куди ж у такій на область везти? Ви що, не бачите, що сорочка вся в крові?
– А дитина? Де моя дитина?! – питала Наталка матері.
– Немає, дитину забрали додому.
– Не показали мені… А де Денис?
– І він теж уже поїхав.
– Господи! Та це ж я тепер на всьому світі геть сама!
– Не сама, доню, я поїду із тобою…
Як винесли Наталку на носилках із лікарні, вперше за два тижні, вона побачила над собою синє небо; яскраво світило сонце, і листя на деревах було жовте.
– Чого ж ви несете її вперед ногами? – злякалась тітка Валя. – Так не можна! Це ж тільки мертвих так несуть!
А вона й була як мертва.
Сама йти вже не змогла б.
До області їхали три години. А там поклали Наталку в гінекологію…
Цілу ніч вона стогнала і плакала уві сні, не давала спати хворим.
На ранок до всього ще й почали боліти груди – від молока зробилися тверді й гарячі.
– Що ж мені тепер робити? – плакала Наталка.
Жінки із палати німували.
Не кололи більше ніяких ліків, не ставили крапельниць, і Наталка стала відживати!
Сусідки доглядали за нею й жаліли, неначе рідну.
Як хотіла сісти – брали за руки й зводили, а починала плакати – втішали. На диво, звали усіх жінок однаково – Маринами, лише одна між ними – Майя.
– Хочеш, я помию тобі голову? – спитала Марина чорнява.
– А можна? – не повірила Наталка.
– Наставляй голову під кран!
Уперше за три тижні після операції Наталка помила голову і вмилась!
– Давай я тебе ще й вичешу, – брала в руки гребінець Марина білява і чесала довгі коси.
А якогось вечора жінки з палати пішли надвір на прогулянку, Наталка лягла на ліжку й задрімала.
Спала вона тепер дуже тривожно – і крізь приплющені повіки побачила, як Майя зайшла а палату, вона була кучерява і руда, із великим животом – вагітна. Слідом за Майєю зайшла ще й її мати, поклала на тумбочку пакунки; жінки сіли говорити.
– Ти знаєш, ось тут лежить дівчина, – зашепотіла Майя. – Ото вже така нещасна! Мамо, це кошмар!
– А що з нею таке?
– Та… вона вся порізана! Стогне день і
