Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Була глупа ніч, коли Наталка в реанімації вперше розплющила очі.
І хотіла б одразу ж закрити їх навіки, так страшно боліло їй усе тіло, хотілось пити.
– Ой, ой тяжко мені… – прошепотіла Наталка геть зсушеними губами й провалилася у пітьму.
А як рано-поночі почала приходити до свідомості, принесли на годування дитину.
– А може, не треба було б їй вже до грудей прикладати? Бо що ж там… самі бачите… – питала у Казанцева медсестра. – Будемо ж колоти антибіотики, це ж недобре для немовлятка?
– Нехай годує! – сказав Казанцев. – Нічого тут нема поганого, антибіотики – це не отрута!
Зойку поклали поряд, але Наталка дитини погодувати не змогла, бо не мала сил, і молока у зсушеному високою температурою тілі було дуже мало. Лежала після операції на спині.
– Нехай ще день-два, а тоді молоко в грудях буде! – сказав Казанцев. – А тепер несіть дитину назад у бокс і дайте їй глюкози.
– Ой, як же мене болить! – сказала Наталка вголос перші свої слова. – Дуже болить… – ледь-ледь прошепотіла. – Болить мені, ой, мамочко… – застогнала і хотіла оглянути своє тіло, але не змогла підняти від постелі навіть голови.
Поряд із ліжком на стільчику сидів з дитиною на руках і плакав від розпачу Денис.
І плакала мати у ногах від безпорадності. Плакала від голоду дитина.
– Чого мені так дуже болить? – водила Наталка запаленими очима по кімнаті. – Що мені таке?…
А потім зібралась на силі й таки спромоглася повернути голову набік – побачила трубки: одна присмокталася під шию й звивалася вгору до крапельниці, ще дві губилися десь під ліжком. «Звідки ж ті трубки у мені?» – старалася відчути.
А як відчула, то й вжахнулась: «Що ж це я із собою дозволила зробити?!
– Болить! Болить мені, болить… – шепотіла тепер Наталка, наче страшну молитву, в напівсні, і день, і ніч.
– Я думаю! – зітхала на той стогін медсестра. – Як же воно не буде боліти, як тебе, дитино, всю порізали. Викинули матку.
– Як це викинули?… Куди?!..
– Не викинули!!! – раптом почула над собою крик Казанцева. – Треба казати «видалили»! Викидають сміття!
– Де моя матка?…
– Підніми простиню, полапаю живіт! – в шкіряній куртці, мокрій після дощу, навіть не помивши під краном рук, Казанцев тикав пальцем у Наталчин живіт, чорний від йоду, із величезною кривавою смугою посередині.
– Ой, болить мені, болить… – молилась Наталка. І заплющувала очі, щоб ненароком не побачити свою страшну потворність.
– Валерію Леонідовичу, помийте хоч руки, у неї ж сепсис… – тихо попросила санітарка.
– Що?! Хто це мене тут буде вчити? Я не зрозумів? – презирливо скривив губи Казанцев.
– Болить… Ой, як мені болить… – шепотіла Наталка у напівсні і через біль зовсім не могла заснути, лежала й марила.
– Може, вколоти наркотик? – питала медсестра. – Це не дуже добре, і якщо ти можеш цей біль хоч трохи перетерпіти, то терпи, а як ні, то я вколю.
– Вколіть… – Наталка чула кожен відрізаний нерв. – Дуже болить… Вколіть, будь ласка!
А ще:
– Пити… дайте мені води… – попросила.
– Не можна тобі, голубко, води, аж через два дні трохи вип’єш.
– А мої губи? – Наталка терла язиком пошерхлу і порозтріскувану шкіру. – Чого ж вони такі сухі?
– Бо у тебе висока температура, – казала медсестра. – Оце я вперше таку тяжку жінку, як ти, бачу. Що така страшна операція, та ще й уся гориш…
– Як переживе цю ніч, то буде жити… – шепотіла до медсестри санітарка, як витирала підлогу, а тоді переставляла під ліжком дві скляні баночки – одна губила свою трубку у Наталчиному животі, інша – зміїлася кудись межи ніг. А із шиї угору вилась іще одна…
– Пити, – просила кожної хвилини. – Дайте мені, тіточко, води… Дайте хоч крапелиночку малесеньку мені напитися!
– Я води тобі дати нізащо не можу, але зараз, почекай, помочу губи.
І медсестра намотала на паличку квача, умочила марлю до води…
А Наталка аж голову підняла, хоч і несила було тримати, вхопилася сухими губами за марлю й почала смоктати.
– Не можна!!! – вихопила руку медсестра. – Якби тобі хто соку з лимонів привіз, сік тобі потроху пити можна. Я скажу твоєму чоловікові.
І ввечері коло ліжка на стільчику стояла пластикова пляшка «Лимонний концентрат» – яскраво-жовта, нудотно-солодка й пахуча отрутна підробка часів перебудови-розрухи. Наталка по ложці її пила…
– Це Олег із Києва передав! – сказав Денис.
