Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Але у тебе вже більше ніколи не буде дітей…
– І не треба більше! Я ніколи вже не хочу пережити такого знову!!!
У ліжечку аж заходилася плачем дитина, її треба було перемотати й погодувати. Але Наталка вже не спала кілька днів, її морозило і болів після огляду живіт, витікала кров…
– Ну, тоді тобі треба підписати ось цю заяву, – підставив дрібно списаний аркуш Казанцев. – Зараз медсестра зробить укол, ми викличемо твого чоловіка, щоб він посидів із дитиною.
– Це ж не дуже довго? – спитала Наталка.
– Ні, не надовго, – пообіцяв Казанцев.
Тому Наталка й підписала той папір, не знала, що тим навіки відмовилася від усіх своїх ще ненароджених дітей, які могли б колись ще й народитися, якби не…
Казанцев кудись пішов, а вона спробувала підвестися, щоб підійти до дитини, але до палати зі шприцом у руках увійшла медсестра-практикантка.
– Таню, це ти будеш робити мені ін’єкцію?!
– Так, я! Наставляй руку!
– Ні, нехай мене уколе хтось інший, я тобі руки не дам!
– Як хочеш!
Практикантка вийшла за двері й швидко повернулася з іншою медсестрою.
– Ось, уколіть, – показала на Наталку. – Тут така вся розніжена лежить! Недоторкана вся! А я поки побавлю її дитину, бо ще розірветься від крику!
І Таня взяла сповиток у руки.
– Гляди мою дитину… – попросила Наталка у практикантки: Денис ще не приїхав, а вона вже йшла – сама, своїми ногами – на операцію, було й тоді Наталці холодно. Але вона ішла до операційної з радістю! Бо думала, що тоді скінчиться біль, можна буде зігрітися і відпочити.
Повірила…
Біля дверей операційної стояла Наталка в одній сорочці, і стікала нічим не утримувана кров по голих ногах на кахель.
І Наталці тоді ще навіть було трохи й соромно, що ось так вона, гола, стоїть, а кров тече й тече на виду у всіх.
Аж натекла калюжка…
На Тому світі її стрічав Сам Бог.
Стояв Він біля великого свого трону, точнісінько такого, як бачила колись Наталка ще у дитинстві у своєї бабці на картині. Трон той був увесь із білих хмар, у Бога в ногах сиділа похила жінка, і ще якісь люди стояли поряд, а вгорі сміялись ангели – товстенькі діти з крильцями.
І це був саме Він.
– І для чого це ти таке із собою учинила?… – печально питався в Наталки Бог, показуючи рукою кудись вперед.
Наталка повела за Його рукою поглядом і побачила там себе маленьку. Вона теж тоді сиділа у лікарняній палаті, і по губах у неї текла червона кров, боліло горло. Пригадала, як одного разу, здається, у десять років, теж сама згодилася на операцію, тоді їй рвали гланди. Лікар тоді сказав: «Якщо зараз не зробимо операцію – ти вже ніколи більше не зможеш пити холодний лимонад!»
А Наталка так той лимонад любила! Була мала ще… То й повірила.
І вже потім, обливаючись слізьми, сиділа вона перед лікарем на стільці, тримала у руках білий тазик, у який стікала кров, терпіла біль і шкодувала про своє рішення, думала: «Більше вже ніколи! Ніколи більше я не дозволю себе різати!»
І от тепер – знов згодилася! Та ще й на щось набагато гірше.
– Ну що? Ти вже й забула?… – скрушно хитав головою Бог із бабиної картини. – А мала б пам’ятати! Тепер терпи. І я тобі нічим не допоможу…
– Допоможи!!! – заверещала Наталка й простягнула до Бога руки.
Але Він уже кудись повільно відпливав на своєму троні, бо то була тільки хмара, та й та – намальована на папері. Марилось…
Бог плив все далі й далі від Наталки, ось уже від нього зосталася тільки тінь, а Наталка простягала до Бога руки і плакала-просилась:
– Візьміть і мене із собою!
Не забрав…
Бо як на короткі миті приходила вона до тями на операційному столі, то чула, як тяжко болить все тіло. А найбільше чомусь боліли ноги…
Пробувала Наталка кричати, але губи її не слухались, були німі. Розкривалися тільки, мов у риби, а горло не могло видушити із себе звуків. Як робили того вечора Наталці операцію, закінчився у лікарні наркоз. Були дев’яності: у магазинах пусто, в аптеках тільки анальгін, всі ходили злі й похмурі…
